Сходження Ганнібала
Шрифт:
Йому треба було проглянути деякі папери, зокрема спецтелеграму — список іноземців, котрі отримали візу на в’їзд до Литви. Дортліх порівнював його з довгим реєстром осіб, що перебувають у розшуку, і списком політично ненадійних. Восьмим у списку тих, хто отримав візу, був Ганнібал Лектер, котрий не так давно став членом молодіжного союзу при Французькій комуністичній партії.
Дортліх поїхав власним «вартбургом» [108] на центральну телефонну станцію, звідки він приблизно раз на місяць вирішував свої приватні справи. Почекав надворі, поки на зміну не з’явився Свенка. Тільки-но Свенка зайняв робоче місце біля головного
108
Певне, йдеться про ту модель британської спортивної машини «Austin-7», ЯКУ під назвою «Wartburg» у 1930-х pp. будувала за ліцензією компанія «BMW». Східнонімецький легковик «Wartburg» із трьохциліндровим двохтактним двигуном почав випускатися тільки у 1956 р.
У темному підвалі ресторану у Фонтенбло задзвонив телефон. Він дзеленчав п’ять хвилин, аж ось нарешті підняли слухавку.
— Слухаю.
— Декому варто відповідати швидше, я тут сиджу, ризикую своєю сракою. Треба організувати, щоб наші друзі в Швеції готові були прийняти тіло… І ще, сюди їде хлопець Лектер. По студентській візі від союзу комуністичної молоді.
— Хто?
— Міркуй. Ми про це вже балакали, коли обідали з тобою останнім разом, — сказав Дортліх і глянув у список. — Мета його візиту: Каталогізація для народу книг у бібліотеці замку Лектер. Це, звісно, жарт — росіяни давно підтерлися всіма тими книжками. Треба щось робити там, у вас. Ти знаєш, кому про це сказати.
41
На північний захід від Вільнюса, неподалік річки Неріс, лежить у руїнах стара електростанція, перша в цьому краї. У кращі часи вона забезпечувала електрикою місто, кілька тартаків і механічний заводик над річкою. Вона працювала безперервно при всіх режимах, допоки сюди постачали польське вугілля, яке підвозили вузькоколійкою або річковими баржами.
Люфтвафе розбомбили її в перші п’ять днів німецької агресії. З появою нових радянських ліній електропередач відновлювати стару станцію ніхто не збирався.
Дорога до електростанції була перегороджена ланцюгом, примкнутим до двох бетонних стовпів. Замок поїла зовні іржа, але всередині він був добре змащений. Напис російською, литовською і польською мовами застерігав: «Обережно! Міни. Прохід заборонено!»
Дортліх виліз із машини і скинув ланцюг на землю. Сержант Свенка переїхав через ланцюг. Кущі бур’яну проросли крізь гравійне покриття, він чіплявся за дно машини з гидким скреготінням.
Свенка промовив:
— Оце тут весь персонал…
— Так, — обірвав його Дортліх.
— Ви вважаєте, тут насправді є міни?
— Ні. А якщо я помиляюся, ти про це взнаєш, — відказав Дортліх.
Він дуже не любив, коли хтось ставав надто обізнаним у його справах, і зараз дратувався, бо не міг обійтися без допомоги Свенки.
Ленд-лізівський будиночок Ніссена, [109] обгорілий з одного боку, стояв біля потрісканого чорного фундаменту старої електростанції.
— Давай он туди, до кущів на горбочку, задом під’їдь. Дістань ланцюг, — наказав Дортліх.
109
Розроблений британським інженером-полковником Пітером Ніссеном по типу традиційних вігвамів індіанців-ірокезів
Дортліх прив’язав ланцюг до буксирного ікла вантажівки і посмикав вузол, щоб той осівся. Потім покопався в кущах, знайшов там край збитого з колод щита, прив’язав до нього ланцюг і махнув, машина рушила вперед, трохи відтягла щит разом із вирослими на ньому кущами, на їх місці виявилися металеві двері до бомбосховища.
— Після останнього нальоту німці скинули парашутистів, щоб контролювати переправи через Неріс, — сказав Дортліх. — Персонал станції ховався тут. Якийсь парашутист постукав у двері, а коли вони йому відчинили, він вкинув туди фосфорну гранату. Ледве потім відчистили. Треба хвильку зачекати, перш ніж заходити.
На цій фразі Дортліх встиг відімкнути три висячих замки на дверях.
Коли він їх розчахнув, в обличчя Свенці дунуло застійним повітрям, що пахло згарятиною. Дортліх ввімкнув електричний ліхтарик і рушив униз крутими металевими сходами. Свенка глибоко вдихнув і почав спускатися слідом. Внизу було побілено, вздовж стін ішли ряди неструганих дерев’яних полиць. На них лежали твори мистецтва. Обгорнуті рядном ікони і довгі шереги алюмінієвих тубусів для мап із нарізними пробками, залитими воском. У дальньому кутку сховища стояли порожні картинні рами, з деяких акуратно були повитягувані цвяшки, з деяких звисали шматки країв поспішно вирізаних полотен.
— Бери все з цієї полиці і оте, на тому кінці, — наказав Дортліх. Він підхопив кілька обмотаних цератою згортків і повів Свенку до хатинки Ніссена. У ній на риштованні стояла гарна дубова труна, прикрашена емблемою Клайпедської асоціації річковиків і океанських трудящих. По периметру труни йшов декоративний привальний брус, а донна її частина була темнішого кольору, ніби верх і низ розділяла ватерлінія — гарна дизайнерська домовина.
— Судно для душі мого батька, — промовив Дортліх. — Подай-но мені отой пак із ганчір’ям. Важливо, щоб ніщо в ній не торохтіло.
— Якщо заторохтить — подумають, то його кістки.
Дортліх ляснув Свенку по губах.
— Май хоч трохи поваги. Подай-но мені викрутку.
42
Ганнібал Лектер опустив брудне вагонне вікно і дивився, дивився, а поїзд мчав крізь стрункий підріст лип і ялинок, що височіли обабіч колії, а потім, на відстані менше милі, він побачив вежі замку Лектер. Ще через дві милі потяг застогнав, заквилив і зупинився на полустанку Дубрунст, щоб заправитися водою. Кілька солдатів і робітників злізли й стали мочитися на сусідню колію. Різкий окрик кондуктора примусив їх повернутися спинами до пасажирських вагонів. Ганнібал вийшов разом із ними, з рюкзаком за плечима. Коли кондуктор повернувся до вагона, Ганнібал ступив у ліс. Він м’яв у руках шматок газети на той випадок, якщо хтось із залізничників бачив його з висоти водокачки. Стоячи за деревами, він перечекав, поки паровоз, пфукаючи парою, не зник з очей разом зі своїм потягом. Нарешті він був сам у тихому лісі. Втомлений і повний наснаги.
Коли Ганнібалові було шість років, Берндт водив його вгору по гвинтовій драбині на водокачку і дозволив зазирнути через порослий мохом край баку у воду, де відбивалося небесне коло. Всередину бака вела своя драбина. Берндт при всякій нагоді любив поплавати в цьому баці з однією сільською дівчиною. Берндт мертвий, десь лежить у лісі. Дівчина, скоріш за все, теж.
Ганнібал швидко скупався в баку і виправ свої речі. У воді він думав про леді Мурасакі, уявляв собі, ніби вони купаються тут із нею разом.