Сходження Ганнібала
Шрифт:
Пташині співи, зграї вівсянок співають між дерев, і жовте ранкове світло на високій траві, похиленій там, де пройшли Ганнібал із Цезарем.
Ганнібал притулився спиною до згорілого танка і на п’ять хвилин заплющив очі. Він повернувся до ванни і підчепив квіти пальцем — достатньо, щоб побачити останки Міші. Його якось зле втішало те, що він бачив усі її дитячі зуби при ній — одне жахливе видіння розвіялось. Він висмикнув із ванни лавровий листок і відкинув його геть.
З прикрас на печі він вибрав брошку, котру пам’ятав на материних грудях,
На гарному схилі, лицем на схід, над будиночком він вирив могилу і виклав її всіма дикими квітами, які зміг назбирати. Поставив ванну в могилу і накрив її черепицею з даху.
Він стояв у головах могили. На звук Ганнібалового голосу підняв голову від запашної трави Цезар.
— Міша, ми отримуємо спокій, коли розуміємо, що Бога нема. Що ми не раби небес, змушені вічно цілувати Господню дупу. Те, що отримала ти, — краще за рай. Ти отримала благословенне забуття. Я плачу за тобою щодня.
Ганнібал закидав могилу і долонями рівно розгладив землю. Він посипав могилу сосновими голками, листям і тоненькими гілочками, поки вона перестала відрізнятися від решти лісового ґрунту.
На крихітній галявині неподалік від могили сидів Дортліх, очманілий, прив’язаний до дерева. Ганнібал із Цезарем приєдналися до нього.
Вигідно влаштувавшись на землі, Ганнібал переглянув уміст його сумки. Мапа і ключі від машини, армійський консервний ніж, бутерброд у клейончастій обгортці, яблуко, запасні шкарпетки, портмоне. З портмоне він дістав посвідчення і порівняв його з жетоном, знайденим у будинку.
— Гер… Дортліх. Від себе особисто й від імені моєї покійної родини я хочу подякувати вам за те, що ви сьогодні сюди прийшли. Для нас, і особливо для мене, це дуже важливо — вітати вас тут. Я радий, що маю можливість серйозно поговорити з вами про поїдання моєї сестри.
Він витягнув кляп, і Дортліх одразу заговорив.
— Я міліціонер із міста, надійшла заява про викрадення коня, — почав він. — Ось і все, заради чого я тут, тільки пообіцяй, що ти повернеш коня, і ми забудемо цю справу.
Ганнібал похитав головою.
— Я пам’ятаю ваше обличчя. Я бачив його багато разів. І вашу руку з перетинками між пальцями, якою ви мацали, хто з нас жирніший. Ви пам’ятаєте ту ванну, що кипіла на плиті?
— Ні. З війни я пам’ятаю тільки те, що тоді було холодно.
— Ви збиралися з’їсти мене сьогодні, гер Дортліх? А, у вас тут є сніданок. — Ганнібал придивився до бутерброда. — Чи не забагато майонезу, гер Дортліх?
— Мене скоро почнуть шукати, — сказав Дортліх.
— Ви мацали нам руки. — Ганнібал помацав руку Дортліха. — Ви мацали нам щоки, гер Дортліх, — сказав він, вщипнувши Дортліха за щоку. — Я звертаюся до вас «гер», але ж ви не німець, щоправда, й не литовець, і не росіянин чи будь-хто інший, так? У вас своє громадянство — ви громадянства дортліхів. Ви знаєте, де інші? Ви підтримуєте з ними стосунки?
— Всі мертві, всі загинули у війну.
Ганнібал йому посміхнувся і розв’язав вузлик свого носовичка. Там були гриби.
— Такі
Він підвівся й підійшов до коня.
Зв’язаний Дортліх почав смикатися, щойно Ганнібал одвернувся від нього.
На широкій спині Цезаря лежала змотана линва. Ганнібал прив’язав один її кінець до гужів, на іншому кінці вже була готова петля. Ганнібал потягнув кінець із петлею до Дортліха. Там він узяв бутерброд і змастив петлю майонезом, не пожалів майонезу й для шиї Дортліха. Здригаючись від доторку його рук, Дортліх промовив:
— Один ще живий! У Канаді — Гренц — подивися, там є його жетон. Я хочу надати свідчення.
— Щодо чого, гер Дортліх?
— Щодо того, про що ти казав. Я того не робив, але я скажу, що бачив те.
Ганнібал надів петлю Дортліху на шию і зазирнув йому в обличчя.
— Не засмучуйте мене.
Він повернувся до коня.
— Тільки один. Гренц… він вибрався на судні з біженцями з Бремергафена [110] … я можу це засвідчити під присягою…
— Добре, а вам зараз хочеться заспівати?
110
Bremerhaven («Бременська гавань») — портове місто в Нижній Саксонії, у федеральній землі Бремен.
— Авжеж, я заспіваю.
— Тоді ми заспіваємо для Міші, гер Дортліх. Ви знаєте цю пісню. Міша її любила. — Він повернув Цезаря крупом до Дортліха. — Тобі не варто на це дивитися, — прошепотів коневі і почав пісню: «Маленький, тихий, мовчазний стоїть у лісі чоловічок…» Він цмокнув у вухо Цезарю і повів його вперед. — Співайте, щоб ослабити напругу, гер Дортліх. — «На ньому пурпуровий плащик мерехтить».
Дортліх завертів туди-сюди шиєю в намащеній петлі, дивлячись, як у траві розмотується моток линви.
— Ви не співаєте, гер Дортліх.
Дортліх розкрив рота і заспівав, немелодійно кричачи: «Скажи мені, хто він такий…»
А далі вони вже тягнули разом: «Отой маленький чоловічок…» Мотузка здибилася у траві, там трапилася плутанка, і Дортліх заволав:
— Порвік! Його ім’я Порвік! Ми називали його Каструльником. Його вбило в хаті. Ти його вже знайшов.
Ганнібал зупинив коня і повернувся до Дортліха, нахилився і подивився йому в обличчя.
Дортліх тремтів:
— Прив’яжи його, прив’яжи коня, його може вжалити бджола.
— Так, їх тут багато у траві. — Ганнібал перебрав жетони. — Мілко?
— Я не знаю, не знаю. Клянуся.
— А зараз ми перейдемо до Ґрутаса.
— Я не знаю, я не знаю. Відпусти мене, і я дам свідчення про Гренца. Ми його знайдемо в Канаді.
— Ще трохи куплетів, гер Дортліх.
Ганнібал рушив коня вперед, роса блищала на мотузці, вже майже натягнутій.
«Отой маленький чоловічок…»