Сходження Ганнібала
Шрифт:
Здавлений крик Дортліха:
— Це Кольнас! Кольнас має з ним справи.
Ганнібал поплескав коня і повернувся назад, нахилився до Дортліха.
— Де Кольнас?
— У Фонтенбло, біля палацу Фонтенбло у Франції. У нього там кафе. Я передаю йому повідомлення. Це єдиний спосіб, яким я можу з ним контактувати.
Дортліх дивився Ганнібалу прямо в очі.
— Присягаюся Богом, вона була мертва. Вона вже була мертва, клянуся.
Не відриваючи уважного погляду від обличчя Дортліха, Ганнібал цмокнув коневі. Линва смикнулася, роса з неї спурхнула врізнобіч, коли різко встали дибки крихітні шерстинки на мотузці. Здавлений вереск Дортліха обірвався під Ганнібалове голосіння
Вологий хрускіт і пульсуючий фонтан артеріальної крові. Дортліхова голова проїхала в петлі ще метрів шість і тепер лежала, дивлячись у небо.
Ганнібал свиснув — і кінь став, повів вухами.
Дійсно, що «сам-один, одягнений у пурпуровий плащик».
Ганнібал вивалив уміст Дортліхової сумки на землю, вибрав із купки ключі до машини і посвідчення. З сирих зелених гілок він зробив шампур і похлопав собі по кишенях, шукаючи сірники.
Поки багаття перегорало на жар, Ганнібал відніс Цезарю яблуко Дортліха. Він розгнуздав коня, щоб той не зачепився десь за кущі, і вивів його на стежину в бік замку. Поплескав його по шиї, а потім ляснув долонею по крупу. «Додому, Цезарю. Гайда додому».
Цезар пам’ятав дорогу.
44
Низький туман лежав у вільній від дерев просіці лінії електропередач, і сержант Свенка наказав своєму водієві їхати повільніше, щоб не напоротися на пеньок. Він подивився у карту і глянув на номер пілона, що підтримував важезні дроти.
— Тут.
Машини Дортліха не було на цьому місці, залишилися тільки сліди мастила на землі.
З кузова вилізли міліціонери з собаками. Два великих чорних ельзасці, [111] схвильовані тим, що опинилися в лісі, і серйозний пес-шукач. Сержант Свенка дав їм понюхати фланелевий піжамний жакет Дортліха, і вони рвонули вперед. Під захмареним небом сірі на вигляд дерева кидали тіні з розмитими краями, туман слався низинами.
Собаки кружляли навкруг мисливського будиночка, шукач рвався далі, кидався то в гущавину, то назад, аж тут із лісу пролунало гукання міліціонера. Його не одразу почули, тільки коли він подув у свисток.
111
Різновид східноєвропейських вівчарок.
Голова Дортліха стояла на пеньку, а на голові сидів ворон. Коли міліціонери наблизилися, ворон злетів, захопивши з собою, скільки міг понести.
Сержант Свенка зробив глибокий вдих і подав приклад бійцям, підійшовши до голови. Дортліх був без щік, їх було акуратно вирізано, з боків виглядали зуби. У розкритому роті між зубами стирчав його особистий жетон.
Знайшли місце багаття й шампури. Свенка наскрізь прощупав попіл невеличкого вогнища. Холодний.
— Щічки з грибами а-натюрель, — сформулював він.
45
Інспектор Попіль ішов з управління поліції на набережній Орфевр на площу Богезів, маючи при собі тоненьку теку. По дорозі він зупинився в барі, щоб випити еспресо, з-за стійки до нього долетів запах кальвадосу, і він пожалкував, що ще не вечір.
Попіль ходив туди-сюди по доріжці, поглядаючи вгору на вікна леді Мурасакі. Легкі портьєри затулені. Тонка тканина іноді ворушиться під протягом.
Денна консьєржка, літня гречанка, його впізнала.
— Мадам чекає на
Консьєржка вловила вібрацію своєю консьєрзькою антеною й ухилилася від прямої відповіді:
— Я його не бачила, мсьє, у мене були вихідні. — І відчинила двері.
Леді Мурасакі лежала в ароматичній ванні. У воді плавали чотири гарденії і кілька помаранчів. Гарденіями було погаптоване улюблене кімоно її матері. Воно перетворилося на попіл. Спогади, брижі, відтак і квіти на воді переаранжувалися інакше. Тільки мати розуміла сенс її заміжжя за Робертом Лектером. Нечасті листи від батька, як і раніше, дихали прохолодою. Замість сухої квітки або пахучої травинки, він вклав в останній лист почорнілу гілочку з Хіросіми.
Що це, дзвонять у двері? Вона подумала: «Ганнібал», — посміхнулась і простягнула руку по кімоно. Проте він завжди телефонує або запискою попереджає про свій візит, а дзвонить у двері, перш ніж відкривати їх своїм ключем. Зараз не чути ключа в замку, лише дзвоник.
Вона вийшла з ванни і поспішно накинула на себе бавовняний халат. Припала оком до дверного вічка. Попіль. Попіль під наглядом.
Леді Мурасакі любила епізодичні сніданки з Попілем. Перший, у «Рrе Catalan» [112] у Булонському лісі, пройшов доволі формально, але інші, неподалік від його роботи, «У Поля», відбувалися в легкій, розслабленій атмосфері. Він також присилав їй письмові запрошення на вечері, одна записка навіть містила хайку [113] з надмірними референціями щодо пори року. Вона не давала згоди на вечері, хоч би й пропоновані в письмовій формі.
112
«Каталонський луг» — дорогий ресторан в імпозантному особняку XIX століття.
113
Хайку, або хокку, — форма традиційної японської поезії, ліричний вірш із 17 складів. Бід XX століття хайку стали популярними в літературах інших народів.
Вона відімкнула замок. Зустріла його чарівно боса, з волоссям, зачесаним угору.
— Інспекторе?
— Перепрошую за вторгнення без попередження, я намагався додзвонитися.
— Я чула телефон.
— Певне, з ванни.
— Заходьте.
Перехопивши його погляд, вона зрозуміла, що найперше він рахує, чи вся на місці зброя перед обладунком: кинджал танто, короткий меч, довгий меч, бойова сокира.
— Ганнібал?
— Його тут нема.
Привабливість леді Мурасакі не заважала їй бути незворушною мисливицею. Вона стояла спиною до світла, сховавши руки в рукавах, і чекала, поки здобич сама наблизиться. Інстинкти Попіля змушували його рухатися, полохати дичину.
Він стояв за диваном, торкався оббивки.
— Мені треба його знайти. Коли ви бачили його востаннє?
— Скільки це буде днів? П’ять. Щось трапилося?
Попіль став біля обладунку. Погладив лаковану поверхню скриньки.
— Ви знаєте, де він?
— Ні.
— Він не натякав, куди збирається?
Натякав. Леді Мурасакі дивилася на Попіля. Кінчики його вух палали. Він рухався, ставив питання і торкався речей. Йому подобалися різні фактури, він торкався чогось гладкого, а потім ворсистого. Вона це відзначала, навіть сидячи з ним за столом. Жорстке, потім ніжне. Як верхня й нижня поверхні язика. Вона знала, що збуджує його отаким своїм виглядом, і тоді кров відтікає від його мозку.