Смерть Верґілія
Шрифт:
— Куди ж бо іще, Верґілію?! Куди?! Усе це заводить далеко за межі земного й не ставить уже ніяких земних завдань. А я, я поставлений все ж таки в межі земного, і я мушу із цим миритися. З волі богів наш народ запровадив власні закони і ними накинув вуздечку на власну свободу, він звів на них власну державу і сам таким чином обрав собі шлях до прекрасної, як сам Аполлон, ясности і до порядку; ми цього шляху й повинні триматись, і я маю за цим пильнувати, і хоч відкривало його й торувало людське благочестя, воно теж не повинне сягати за межі цього самого шляху й мети його, воно не повинне й не може сягати за межі держави, бо тоді вона втратить усю свою силу, шкоди зазнає її римська реальність, а воднораз і реальність богів
На диво сумнівним здавалося все, про що казав Авґуст, — сумнівним і воднораз до болю нестерпним у своїм лицедійстві; слова його викликали біль розчарування, біль втрати, біль зради, можливо, навіть біль сорому, бо вони, попри все, застали його зненацька і полонили — можливо, через оцю неминучість дружби, можливо, через оцю неминучість смерти. А власне, чи не сам Авґуст мав тут померти? Бо те, що він казав, звучало, немов заповіт майбутнім державним керманичам Риму, хоч сам заповіт цей, по суті, був уже мертвий і нікуди не вів — ні до богів, ані до людей.
Цезар, ніби раптом смертельно стомившись, знов опустився у крісло; він сидів, очужілий і замкнений, нахилившися трохи вперед, і не підводив вродливе, немовби юнацьке, обличчя; але рука його лежала на лев’ячій гриві. До найдальших країв він зміряв земні простори, та так і зостався в земному полоні. Цезар стомився. І все ж таки це був володар.
І тому, саме тому треба було щось сказати, треба було відповісти.
— Благочестя душі-одиначки живе не з богами, а по той бік богів, по той бік держави, по той бік народу; і хай боги й дбають лише про народ, хай вони й знати не хочуть про окрему людину, навряд чи душа потребує богів, що їх сама і створила; їй досить лишень потаємно завести благочестиву розмову з Незвіданим, і боги їй уже не потрібні — ні той, ані другий, ні третій.
О, потаємні розмови з божественним! Поки не прорвано полог невидимий сутінків, що поміж землею і небом напнутий, на молитву відлунює сама її власна луна; недосяжним лишається Бог, і не дає він одвіту.
Та Цезар промовив:
— Якщо ти, вдаючись до таких потаємних благочестивих розмов, щирість яких, певна річ, не підтвердить ніхто, навіть і сам ти, — якщо ти в такий спосіб волієш звільнитись від власних обов’язків перед державою і перед народом, який надихає тебе на творчість, то я твої наміри ще розумію, хоч і не схвалюю; та якщо балачками своїми ти хочеш принизити нашу прабатьківську віру і благочестя істинних римлян прирівняти до благочестя якихось там варварів, то мені доведеться тобі нагадати, що єгипетські божества ти ж таки і обізвав поторочами.
— Є лиш одне благочестя, і краще вже варвар, чиє благочестя — це зростання і розвиток, ніж істинний римлянин, у кого душа для зростання закрита.
Досить байдужно, певною мірою збайдужіло-люб’язно, певною мірою щоб остаточно завершити розмову, Авґуст промовив:
— Благочестя, яке поторочі породжує, — не благочестя; держава, яка поторочі вшановує, — не держава; ні, без богів благочестя немислиме, немислиме воно і без держави й народу, вільно живеться йому лиш у спільноті, бо тільки в спільноті всієї вітчизни римської, зі своїми богами єдиної, людина спроможна поєднатися із божеством.
— У спільноті ніколи не запанував би порядок, якби душа-одиначка не знайшла безпосереднього шляху до поєднання із неземною стихією; лише діяння, що щиросердо слугують неземній стихії, слугують також і загалу у стихії земній.
— У думках твоїх чути нове щось і вкрай небезпечне, Верґілію; воно нашій державі може завдати шкоди.
— З такими думками держава розквітне до справжнього
— Ти підриваєш державні підвалини, ти розбиваєш державну будову й обертаєш її на аморфну рівність, ти руйнуєш державний порядок і розриваєш надійні зв’язки у народі. — Всю втому у Цезаря неначе рукою зняло; йшлося про речі, близькі його серцю, і він говорив з неабияким запалом.
— Порядок… його визначатимуть люди… людські закони.
— Закони? О, та в нас тих законів хоч греблю гати! Сенат ні на що інше не здатний так добре, як плодити безглузді закони… Народ прагне порядку, але ж, певна річ, не підступних законів, що доводять до згуби й самого його, і його державу… Та ти, далебі, у цьому нічого не тямиш.
— Царство, де благочестя зростає, держави не знищує, а над нею підноситься, народного духу свого воно не руйнує, а над ним підноситься. Народ… так, у державі народу потрібен порядок, одначе людині потрібне пізнання; людина слугує йому у своїм благочесті, й коли їй відкриється шлях до пізнання, тоді нове царство й постане — царство під захистом закону пізнання, царство, покликане стати запорукою творення.
— Ти говориш про творення нового світу так впевнено, немовби на це може вплинути якось держава. На щастя, закон твій пізнання не знайде в сенаті багато прихильників… а то саме творення шансів на довге життя не мало б.
— Якщо пізнавати людина зрікається, якщо позбувається істини, то вона позбувається й змоги творити; держава не може подбати про творення, але шкода, що завдана творенню, — це шкода й державі.
— Нехай це питання вирішують наші боги. Але ти хоч-не-хоч маєш визнати, що я, як-не-як, своє діло робив; наскільки від мене залежало, дбав я — і дбатиму й далі, — щоб знання у людей розвивалися. Кількість публічних шкіл у нас збільшилась — і не тільки в самій Італії, а й у провінціях, і я приділяю особливу увагу тим видам фахових знань, які дають змогу підготувати тямущих і зодчих, і лікарів, і прокладачів водогонів; крім того, я заснував, як тобі добре відомо, Аполлонову й Октавіанову бібліотеки, а при нагоді завше підтримував коштами ті бібліотеки, що існували й до мене. Але народові до таких турбот байдуже, у своїй масі він прагне, щоб йому на тарілці підносили не готові знання, а яскраві, виразні картинки та образи, і щоб їхній зміст був йому зрозумілий.
— У пізнанні, у будь-якім, немає нічого вищого, ніж звичайне, просте пізнання, і народ його хоче побачити у величному образі діяння, пізнанням натхненного.
Похмура якась легковажність відбилась у рисах Авґуста.
— Світ сповнений діянь, а пізнання у ньому — катма.
— Діяння, натхненне пізнанням, — це діяння клятви, Октавіане.
— Але ж, Верґілію, владу свою я одержав під клятвою і дотримав усього, у чому поклявся… Чи не досить цього для отого твого діяння, пізнанням натхненного? Чого ще тобі треба?
Чом би не дати марнолюбному Авґусту відповідь, якої він жде? Це було б дуже просто і дуже доречно. Але щось спонукало його заперечити і пояснити:
— Певна річ, твої справи — це діяння, діяння на виконання клятви, й саме тому за ним будуть і нові діяння, натхненні пізнанням, яке викликатиме їх до життя, — діяння істини… Але ж, Авґусте, йдеться про душу людську, а з нею потрібне терпіння… — Ох, попри оце невдоволення, попри спротив на обличчі у Цезаря, він таки мусив сказати це, йшлося ж бо справді про людську душу і про її пробудження для перемоги над смертю. — Так, ти римський мир своїм діянням поширив на багато теренів, своїми ділами ти створив символ величі — єдину державу, і як до неї додасться тепер ще й діяння задля великої істини, яке подарує людині спільне для всіх пізнання Всевишнього і таким чином згуртує усіх громадян у єдину людську спільноту, отоді, Авґусте, держава твоя постане як вічна реальність творення… аж тоді, аж тоді воно станеться… диво…