Смерть Верґілія
Шрифт:
— Отже, ти стверджуєш, нібито наша держава у нинішнім вигляді — це лиш сумнівний символ…
— Ні, справжній символ.
— Гаразд, справжній символ… Одначе ти стверджуєш, що свого повноцінного, реального вигляду вона прибере лише в майбутньому…
— Так, Цезаре.
— І коли ж воно станеться, оте твоє диво? Коли має початись отой перехід до істинної реальности? Коли?
Вимогливо й гнівно, вже аж войовниче дивилось на нього вродливе обличчя.
Коли, о боги?! Коли ж, о коли?! Коли час настане отого творіння, не скутого формою, не залежного від випадковости? Усе це в руках невідомого Бога, що стоїть на сторожі клятв. А тим часом земля перестала хитатися,
— Колись прийде той, хто знов стане ціллю пізнання; в бутті його світ порятунок дістане — задля пізнання.
— Я б хотів, щоби ти зосередивсь на завданнях земніших; бо ти ставиш завдання якісь неземні, а для них і життя мого всього не вистачить.
— Це — завдання Спасителя.
— Але ж ти їх поклав на мене… Чи я помиляюсь?
— Спаситель долає смерть, і ти нам явився, долаючи смерть, бо приніс людям мир.
— Це — не відповідь, бо мир я дав тільки земний, по-земному я мусив його влаштувати, земна його суть… Ти гадаєш, либонь, що завдання мені до снаги лиш земні?
— У синові того, кого прирівняли до Бога, люди тепер уже бачать свого рятувальника, що визволить їх від напастей.
— Так кажуть люди, так каже народ… Але що скажеш ти, мій Верґілію?
— Років двадцять тому, вже тоді, як я приступав до «Георгіків», а ти ще ходив юнаком, — вже тоді я побачив твій образ у колі небесних світил. Адже ти уособлюєш зміну часів.
— І як ти тоді писав?
— «Чи як новітня зоря в місяцях повільних заблиснеш, Де ще є місце між Ерігоною й клешнями Рака (Он палахкий Скорпіон уже тягнеться: місце для тебе Сам же належне дає — чимало простору неба)».— Гаразд, це ти написав років двадцять тому… А тепер?
— Тебе зачинали тоді, як у небі стояв Козеріг; саме його, що зі скель неприступних до земних щонайвищих вершин поривається, — саме його ти обрав своїм знаком.
— Земні щонайвищі вершини… А до неземного мені, отже, зась?
— Любий мій Авґусте, пригадай краще вірша, що його на твою честь написав сам Горацій.
— Вірша? Якого?
— «Юпітер — вірим, чуючи грім його, — На небі править. Тут — буде Авґуст наш За бога сущого [4] …»4
З оди Горація «До Авґуста». Переклад Андрія Содомори.
— Верґілію, ти не викручуйся; ти цитуєш написане сто років тому, до того ж написане не тобою, а ось свої власні думки ти приховуєш.
— Мої
Авґуст був десь далеко-далеко; слова ніби пурхали то туди, то сюди, якось дивно витали, тільки містком вони вже не були.
Раб озвався: «Це не твій уже клопіт».
— Мої власні думки?
— Авжеж, саме їх я й хотів би почути — тільки без зайвих словес.
— Людина ти смертна, мій Авґусте, хоч серед живих і перша.
Гнівом зблиснули очі у Цезаря, вочевидь давши знати, що той сподівався на відповідь іншу.
— Я знаю, не бог я й не нове небесне світило, і дорікати мені цим не треба; я — громадянин держави, нашого Риму, й кимось іншим ніколи себе не вважав; але на моє запитання ти відповіді так і не дав.
— Спасіння, о Авґусте, завжди буває лише на землі, і спаситель — він завжди земний і смертний, яким, власне, і має бути; тільки голос його долинає з висот неземних, тільки голосу цьому він завдячує те, що може звертатись до того безсмертного, що є в людині і що прагне спасіння. Але ти своїм діянням вже підготовив ґрунт для такого божественного оновлення світу, і першим той голос почує саме світ, що належить тобі.
— То чом же тоді заперечуєш ти, що я просто покликаний до останнього кроку, який ще належить зробити? Чом заперечуєш ти, що творіння моє — а ти все ж визнаєш, що воно підготовило ґрунт, — покликане також принести доконечне спасіння світу? Чом же ти заперечуєш, що сам символ, який ти усе ж таки бачиш у моєму творінні, вже несе у собі реальність? Чом же ти заперечуєш, що я, хто своїм діянням все ж заклав підмурівок творіння, не здатний на діяння, натхненні пізнанням?
— Я цього не заперечую, Октавіане; ти — символ бога і символ народу римського. Ти ніколи не став би до цього покликаним, якби символ, що його ти становиш, не мав іще й рис свого праобразу. Саме в тобі, не в комусь іншому, колись визріє діяння, натхненне пізнанням. Просто поки що час не настав іще.
— Як на мене, Верґілію, то надто вже вільно ти обходишся з часом — щоправда, тоді лишень, коли йдеться про мене; самому собі й власним планам ти покладаєш терміни значно коротші… Ліпше скажи про спасіння усе напрямець, щоб я за це діло й не брався.
Цезар хотів, щоб слова ці пролунати як жарт, але в його голосі й далі вчувалися гнів і обурення.
— Навіть Спаситель і його істина — навіть вони уже вплетені в тканку пізнання нашого часу; Спаситель прийде, як настане пора його.
Цезар схопився на ноги.
— Ти його місію хочеш узяти на себе.
Ох, чи не мав-таки рації Цезар? Чи не мав-таки рації Цезар настільки, що навряд чи й підозрював сам? Чи не дрімає в поеті бажання постати Спасителем — ця велика спокуса і мрія, куди більша, ніж у решти людей? Чи не набрався такого зухвальства колись і Орфей, до себе скликаючи й своїм чаром полонячи навіть тварин, щоб олюднити їх і спасти? Але ж ні, ще раз ні й ще раз ні! Мистецтво для цього було і лишається геть негодящим, і навіть Орфея спіткала невдача. Віщий голос, що його чує поет, — то голос її, Евридики, то голос Плотії, та ніколи поет не знайде віть золоту спасіння — бо така воля Божа, така воля долі.
— Ох, Авґусте, віршар не живе, а ось Спаситель — живе і то багатшим життям, аніж будь-хто, бо в нього життя — то діяння, натхненне пізнанням, то життя його й смерть його.
Авґуст, попри свій гнів і обурення, тепер усміхнувся й то досить-таки добродушно.
— Ти житимеш, любий Верґілію, ти знову вберешся у силу й завершиш свій труд.
— Якби навіть доля судила мені одужати… що досконаліша стала б поема, то далі вона відійшла б від спасенного діяння і для нього була б негожою.