Снігова Королева
Шрифт:
– Що ж нам робити – відпочити у заміському будиночку чи податись у мандрівку?
Молода пара вирішила порадитись із ластівкою, знаною мандрівницею, та зі старою куркою – та виростила п’ять виводків курчат.
Ластівка розповіла їм про теплі краї, де виноград звисає великими кетягами із виноградної лози, де повітря м’яке й приємне, а гори виблискують немислимо прекрасними кольорами.
– Але там немає червоної капусти, яка росте в нас, – заперечила курка. – Якось я цілісіньке літо провела у селі з моїми курчатами. Там була яма з піском, ми бабрались у ній, скільки заманеться. А ще ми ходили
– Але одна капустина виглядає точнісінько так само, як інша, – втрутилась ластівка. – А ще в нас завжди погана погода.
– Проте ми вже звикли до неї, – сперечалась далі курка.
– Тут завжди холодно, часом навіть заморозки бувають.
– Коли холодно, добре росте капуста, – впевнено сказала курка. – Крім того, інколи все ж буває тепло. Чотири роки тому літо тривало понад п’ять тижнів, і стояла така спека, що аж важко було дихати. А ще в нашій країні нема гадюк і грабіжники не шастають. Той, хто не визнає нашу країну найкращою, – справжній негідник! Він просто не заслуговує жити тут! – на цих словах курка розплакалась і сказала: – Я також якось мандрувала. Проїхала дванадцять миль у клітці. Повірте, у мандрівках немає нічого приємного.
– Курка – дуже мудра пані, – сказала лялька Берта. – Щось мені не дуже кортить мандрувати гірською місцевістю – підніматися нагору, а потім знову спускатись. Ні, давай краще поїдемо туди, де є яма з піском напроти воріт, а потім прогуляємось на город, де вирощують капусту.
Так вони й вирішили зробити.
Субота
– Ти мені розкажеш ще якусь історію? – запитав маленький Ялмар, коли Оле-Лукоє вклав його спати.
– У нас на це сьогодні не буде часу, – відповів Оле й відкрив свою гарну парасолю над хлопчиком. – Поглянь на цих китайців!
Уся парасолька виявилась розмальованою, наче велика китайська ваза, із синіми деревами й крихітними місточками, де стояли китайці й похитували головами.
– Ми повинні прикрасити світ до завтрашнього ранку, – промовив Оле-Лукоє. – Бо ж завтра свято, неділя. Зараз я мушу сходити до церковної дзвіниці й простежити, чи маленькі привиди, що живуть там, відполірували дзвони для найкращого звучання. Тоді мені треба піти на поля й подивитись, чи вітер поздував куряву з трави й листя. А найважче завдання – зняти всі зорі й почистити їх. Я маю пронумерувати їх перед тим, як складати до свого фартуха, а ще позначити номерами місця, з яких я їх зніматиму, щоб кожна зоря повернулась на правильне місце. Інакше на чужих місцях вони не триматимуться й попадають із неба. Треба, щоб не почався справжній зорепад!
– Послухайте, пане Оле-Лукоє, – звернувся старий портрет, що висів на стіні Ялмарової спальні. – Ви пам’ятаєте мене? Я – прадідусь Ялмара. Звісно, дякую, що розказуєте йому казки, але прошу, не заплутуйте його! Зорі не можна знімати з неба й чистити. Це ж величезні кулі, схожі на нашу Землю.
– Дякую, прадіде! – сказав Оле-Лукоє. – Щиро дякую. Певно, ви були главою родини – я в цьому навіть не сумніваюсь. Але я старший за вас. Я – давній поганин. Колись давні римляни й греки називали мене Богом Сну. Тоді я відвідував шановані родини і досі так роблю. Тож я знаю, як
– Отакої, навіть не можна висловити свою думку! – пробурчав портрет.
І тут Ялмар прокинувся.
Неділя
– Добрий вечір! – сказав Оле-Лукоє.
Ялмар кивнув у відповідь, а тоді звівся з ліжка і обернув портрет прадідуся до стіни, щоб він не заважав їм, як учора.
– А зараз, – сказав хлопчик, – розкажи мені казку про п’ять зелених горошин, що жили в одному стручку, або про зернята піщанки, або про штопальну голку, яка дуже запишалася, бо уявляла себе голкою для вишивання.
– Ти забагато хочеш, – сказав Оле-Лукоє. – Ти ж знаєш, що я більше люблю щось показувати тобі. Тому сьогодні я покажу тобі свого брата. Його теж звати Оле-Лукоє, але він ніколи не приходить двічі до однієї людини. А коли вже навідується, то садовить людину на свого коня й розповідає казки, поки вони їдуть верхи. Він знає лише дві історії. Одна з них настільки прекрасна, що ніхто на світі собі навіть не уявляє нічого подібного. А інша – така жахлива й страшна, що й словами не опишеш.
Тоді Оле-Лукоє підняв Ялмара до вікна.
– А тепер поглянь – бачиш, он верхи скаче мій брат, інший Оле-Лукоє. Його ще називають Смерть. Бачиш, він не такий страшний, як його малюють. Там він зображений як скелет, а насправді на ньому гаптоване сріблом убрання. Він одягнутий, як гусар, а позаду нього розвівається чорна оксамитова накидка.
Ялмар дивився, як повз них проїжджає інший Оле-Лукоє, підбираючи старих і молодих. Він садовив їх позаду або попереду, але перед цим запитував, як вони поводилися. Якщо добре, вони опинялись попереду й слухали прекрасну казку. А якщо погано, то він садив їх позаду й розказував жаску історію.
– А він не такий то вже й страшний, цей інший Оле-Лукоє, – сказав хлопчик. – Я його не боюсь.
– Авжеж, його не треба боятися, – сказав Оле-Лукоє. – Надто ж якщо ти поводишся добре.
– Яка повчальна сьогодні казка, – буркнув портрет прадідуся. – Все ж таки інколи корисно висловити свою думку, – сказав він задоволено.
Ось такі історії показував і розповідав Оле-Лукоє. Сподіваюся, він навідається до вас сьогодні ввечері й розкаже вам ще щось.
Принцеса на горошині
Колись давно жив собі принц, який хотів одружитися з принцесою. Але була одна умова: його наречена мусила виявитися справжньою принцесою. Він мандрував світом, шукаючи гідну претендентку, але ніде не зустрічав тієї, яка б не викликала сумнівів. Щоразу була якась дрібничка, що все псувала. Тому принц повернувся додому засмучений, адже йому страшенно кортіло таки знайти справжню принцесу.