Снігова Королева
Шрифт:
– Гляньте, олов’яний солдатик!
Виявляється, рибину зловили, завезли на базар, продали кухарці, яка занесла її на кухню й розрізала ножем. Кухарка дістала солдатика і занесла до кімнати. Усі були дуже здивовані, коли побачили цього дивовижного солдатика, який здійснив мандрівку в череві рибини. Але сам солдатик вважав, що тут пишатися немає чим.
Його поставили на стіл, і – які тільки дивовижі не трапляються на світі! – це була та сама кімната, з вікна якої він випав, з тими ж дітьми, тими ж іграшками, що стояли на столі, та з чудовим палацом і гарненькою танцівницею, що спинилася на порозі. Вона й досі стояла на одній ніжці, тримаючи рівновагу, адже вона була
Зненацька один із хлопчаків схопив олов’яного солдатика і кинув у грубку. Він не мав на те жодної причини, тож це мусила бути зла воля чорного троля з табакерки. Полум’я освітило олов’яного солдатика. Спека була просто нестерпна, але він навіть не знав, від чого вона – від справжнього багаття чи від вогню кохання. Він побачив, як зблякли яскраві кольори його мундира, але ніхто не міг сказати, змилися вони під час мандрівки чи потьмяніли від смутку. Олов’яний солдатик дивився на маленьку танцівницю, а вона дивилася на нього. Він відчував, що плавиться, але й досі стояв незворушно, притуливши рушницю до плеча. Раптом різко відчинились двері до кімнати, протяг підхопив танцівницю, і вона теж полетіла у полум’я, а потім спалахнула й миттю згоріла. Олов’яний солдатик розплавився на грудку, і наступного ранку, коли служниця вигрібала попіл з печі, вона знайшла там маленьке олов’яне серце. А після танцівниці лишилась тільки троянда, чорна, немов вуглинка.
Дюймовочка
Жила собі жінка, яка дуже хотіла мати дитину, але це її бажання ніяк не збувалося. Зрештою вона пішла до чарівниці й сказала:
– Я дуже хочу мати дитину. Підкажи мені, де я можу її знайти?
– Це бажання легко здійснити, – відповіла чарівниця. – Ось тримай ячмінне зернятко. Воно відрізняється від тих, якими селяни засівають поля і годують курей. Посади його в горщик і побачиш, що станеться.
– Дуже дякую, – сказала жінка й заплатила чарівниці за ячмінне зернятко дванадцять шилінгів.
Тоді вона пішла додому, посадила зерня, й незабаром виросла велика гарна квітка. Вона нагадувала тюльпан, але її пелюстки були щільно стулені.
– Яка прекрасна квіточка! – замилувалась жінка і доторкнулася вустами до червоно-золотих пелюсток. Щойно вона це зробила, квітка розпустилася, – виявилося, що це й справді тюльпан. Усередині квітки, поміж оксамитових тичинок сиділа тендітна, мила дівчинка. На зріст вона була зовсім крихітна – не сягала навіть половини великого пальця, тому її назвали Дюймовочка.
Гарненько оброблена шкаралупка від горіха служила їй колискою; ліжечко було застелене синіми пелюстками фіалок, а замість покривальця була пелюстка троянди. Тут Дюймовочка спала вночі, а вдень вона бавилась на столі. Жінка поставила там глибоку тарілку, наповнену водою. Довкола неї лежали гірлянди квітів зі стеблами, зануреними у воду, а на поверхні води плавала велика пелюстка тюльпана, що була для Дюймовочки човником. Крихітна дівчинка сідала в нього й плавала від берега до берега, загрібаючи веслами з білих волосин із кінської гриви. Дивитися на це було справді
Однієї ночі, коли дівчинка спала у своєму милому ліжечку, величезна бридка жаба залізла крізь розбите скло у вікні й стрибнула на стіл. Дюймовочка мирно лежала під ковдрою з трояндової пелюстки.
– Якою ж вродливою дружиною могла би вона стати для мого синка! – промовила жаба, а далі схопила шкаралупку, в якій лежала спляча Дюймовочка, й вистрибнула через вікно у садок.
Жаба жила разом зі своїм сином на болотистих берегах широкого струмка, що протікав у садку. Син був навіть потворнішим, ніж його матінка, і коли він побачив милу дівчинку в охайному ліжечку, то спромігся лише проскреготіти:
– Ква-ква-ква!
– Не так голосно, ти її розбудиш! – вгамувала його жаба. – Дівчина може злякатись і втекти, а вона ж легенька, як пушинка. Ми поставимо її ліжечко на листок водяної лілії посередині струмка; він для неї буде, наче острів, вона занадто маленька й легенька, щоб утекти. Поки вона буде тут, ми зробимо окрему хатку на болоті, там ви з нею будете жити, коли одружитеся.
Посередині струмка і справді росло кілька водяних лілій із широкими листками, що плавали на поверхні води. Стара жаба підпливла до найбільшого листка зі шкарлупкою, де й досі спала Дюймовочка. Крихітна дівчинка прокинулася вранці й гірко заплакала, побачивши, де вона опинилася. Вона сиділа на широкому зеленому листку посеред плеса – берег здавався недосяжним. Тим часом стара жаба метушилась, прикрашаючи свою болотяну хатину очеретом і жовтими квітами, – вона хотіла, щоб помешкання припало до душі майбутній невістці. Потім жаба попливла зі своїм бридким сином до листочка, де залишила бідолашну Дюймовочку, – хотіла взяти гарненьке ліжечко й принести його до весільних покоїв.
Стара жаба низенько вклонилась дівчинці й сказала:
– Знайомся, це мій синочок. Він буде тобі чоловіком, й ви будете жити довго й щасливо у болоті біля струмка.
– Ква-ква-ква! – ось і все, що зміг сказати її син.
Жаба взяла маленьке гарненьке ліжечко й попливла собі, лишивши Дюймовочку на зеленому листку, де дівчинка сиділа й плакала. Вона не могла змиритись із тим, що їй доведеться жити зі старою жабою й прийняти її бридкого сина за чоловіка. Маленькі рибки, що плавали поблизу, бачили жабу й чули її слова.
Вони вистромили свої голови з води, щоб поглянути на дівчинку. Одного погляду вистачило, щоб помітити, наскільки вона вродлива. Рибкам було дуже шкода, що такій красуні доведеться жити з потворними жабами.
– Ні, так не годиться! – вирішили вони. Потім зібралися усі біля зеленого стебла, що тримало листок, де сиділа Дюймовочка, й перегризли стебло! Листочок поплив униз по струмку, несучи Дюймовочку далі й далі від берега.
Дюймовочка пропливала повз багато міст, і пташки бачили її й щебетали:
– Яка гарненька крихітка!
А листок плив усе далі й далі, аж приніс дівчинку в чужі краї. Незабаром на листок сів гарненький білий метелик. Дюймовочці було приємне його товариство, а ще вона була рада, що жаба більш не зможе до неї добратися. До того ж довкола були чудові краєвиди, сонячні промені відбивалися від води, й вона блищала, мов золота. Дівчинка зняла з себе пояс і зав’язала один його кінець довкола метелика, а другий міцно закріпила на листку. Тож тепер крихітний човник рухався значно швидше, несучи на собі маленьку Дюймовочку.