Снігова Королева

Андерсен Ганс Христиан

І птаство зняло страшенний галас.

Ялмар зайшов до курника, відчинив двері й покликав журавля. То й підстрибом попрямував на палубу. Він відпочив і виглядав щасливим. Здавалося, птах киває Ялмарові, наче дякує йому. А потім розправив крила й полетів – шлях його лежав до вирію. Кури заквоктали, качки закрякали, а індик надувся, аж почервонів.

– Завтра з вас зварять суп, – сказав Ялмар галасливому птаству.

І тут він прокинувся й побачив, що лежить у своєму ліжечку.

Ось таку чудесну мандрівку

влаштував йому Оле-Лукоє цієї ночі.

Четвер

– Ану відгадай, що тут у мене? – сказав Оле-Лукоє. – Тільки не бійся – це маленька мишка. – Він відкрив долоню, де лежало гарненьке створіннячко. – Вона прийшла запросити тебе на весілля. Двійко мишей сьогодні беруть шлюб. Вони мешкають під підлогою комори, де порядкує твоя матуся.

– Але як я проберусь крізь мишачу нірку в підлозі? – запитав Ялмар.

– Полиш на мене цей клопіт, – заспокоїв його Оле-Лукоє. – Я тебе зменшу.

І доторкнувся до Ялмара чарівною паличкою, після чого хлопчик почав зменшуватись, аж став завбільшки з мізинець.

– Тепер ти можеш приміряти мундир іграшкового солдатика. Гадаю, він буде наче для тебе шитий. Коли збираєшся до вишуканого товариства, краще виглядати відповідно.

– Аякже, – погодився Ялмар і миттю вбрався, як найбільш вишколений з усіх його іграшкових солдатиків.

– А тепер будь ласкавий, сідай до матусиного наперстка, – запропонувала маленька миша. – Я з радістю відвезу тебе на весілля.

– Вам не буде важко везти мене, вельмишановна пані? – перепитав Ялмар. Миша наполягала, тож він сів у наперсток і поїхав на мишаче весілля.

Спочатку вони спустились під підлогу, тоді поїхали довгим коридором, де їхньому ридванові ледве вистачало місця. Коридор був освітлений гнилицями.

– Правда ж, пахне чудово? – запитала миша. – Стіни й підлога змащені салом. Хіба є щось смачніше?

Незабаром вони дістались до зали, де мало відбуватись весілля. По правий бік стояли панночки-мишки – вони шепотілись і хихотіли, ніби гралися в якусь гру. По ліву руч стояли миші-джентльмени й пригладжували свої вуса передніми лапками. Посередині зали загальну увагу привертала пара молодят. Вони стояли лапка до лапки на вигризеній шкуринці сиру й цілувались у всіх на очах. Щойно відбулися їхні заручини, й ось-ось мало розпочатися весілля. З’їжджались гості, згодом мишей напхалося стільки, що ніде було яблуку впасти, гості навіть молодят відтіснили до порога, й пропхатися до дверей тепер стало неможливо.

Кімната була натерта салом – так само, як і коридор. Ним і пригощали гостей. А на десерт подали горошинки, на яких родичка нареченої зубками вигризла перші літери імен молодят. Це

було дуже незвично. Усі миші зійшлись на думці, що весілля було чудове, а пригощання – дуже смачне.

І Ялмар повернувся додому. Він щойно відвідав поважне товариство. Але для цього довелось повзти під підлогою й стати настільки крихітним, щоб одягнути мундир іграшкового солдатика.

П’ятниця

– Просто дивовижно, скільки дорослих були би щасливі, якби я приходив до них уночі, – сказав Оле-Лукоє. Особливо ті, які зробили щось погане. «Будь такий ласкавий, Оле, – просять вони мене. – Ми не можемо зімкнути очей, лежимо без сну цілісіньку ніч й бачимо наші лихі вчинки, що сидять на ліжку, наче маленькі бісенята, й бризкають на нас окропом. Прийди до нас і прожени їх геть. Може, тоді ми спочинемо вночі?» – а потім важко зітхають і додають: «Ми з радістю заплатили б тобі. На добраніч, Оле-Лукойє, гроші лежать на підвіконні». Але я ніколи нічого не роблю за платню – нащо мені те золото?

– А чим ми займемося сьогодні? – запитав Ялмар.

– Не знаю, як ти поставишся до того, щоб відвідати ще одне весілля, – відповів Оле-Лукойє. – Втім, воно дуже відрізняється від прийняття, де ми побували з тобою вчора. Серед ляльок твоєї сестри є Герман, що збирається одружитись із лялькою на ім’я Берта. Усе це має відбутися на їхній день народження, тож вони отримають багато подарунків.

– О, я про це вже знаю, – відказав Ялмар. – Моя сестра полюбляє гратися, справляючи день народження ляльок, або влаштовує їм весілля. Бо тоді вона може вбирати їх у нові сукенки. Певен, таке було вже сто разів.

– Що ж, можливо. Але сьогодні відбудеться сто перше весілля, воно мусить бути останнім, а отже, найкращим. От поглянь лишень!

Ялмар подивився на стіл, де стояв маленький ляльковий будиночок, зроблений із картону. Усі його вікна світилися, а попереду стояв парадний караул із іграшкових солдатиків, що віддавали честь. Наречені виглядали дуже замисленими, та це й було не дивно. І тоді Оле-Лукоє одягнув бабусину чорну мантію, щоб одружити молодят.

Коли церемонія завершилася, усі меблі в кімнаті почали співати чарівну вітальну пісню на мелодію військового маршу. Слова до неї склав олівець.

Розносить вітер звісточку про свято, Його причина радісна й відома: Навіки поєднались молодята, Поранені стрілою Купідона. Ура! Розносить спів швидкий гонець! Та ще гучніша музика сердець!

А потім настав час подарунків. Правда, молодята нічого не їли – вони були ситі коханням.