Спалені обози

Куртяк Євген

— Уклали договір?

— Ні…— і Шухевич з усіма подробицями виклав те, що було пережито за ці кілька днів.

— Чорт знає що! — розгнівано закричав Петрушевич. — При чім тут петлюрівський полковник? Що ви, не знаєте, що армія наша самостійна? Ви всі ні на що не здатні! Я знімаю вас.

— Знімайте! — з повною, здавалось, байдужістю кинув Шухевич, проте в голосі все ж прорвалася образа.

— На фронт! На фронт! — Петрушевич аж ногою тупнув. — Завтра вишлемо іншу делегацію.

— Ваше право…

Розгніваний Петрушевич одвернувся, давши зрозуміти, що нікого з них не хоче бачити, а Тарнавський розпорядився:

— Грицан відбуває в третій корпус,

під Проскурів, Шухевич і Поточняк — у розпорядження Шаманека.

Ярослав отетеріло слухав і отетеріло мовчав. Чорна невдячність! Дика несправедливість! Він не боявся фронту — ліпше фронт, ніж таке безчестя. Надворі попрощався з Шухевичем та Поточняком.

— Куди ви? — не збагнув Шухевич.

— Туди! — показав у небо.

— Не валяй дурня! — гримнув Поточняк.

— Мені зараз потрібен спокій…

— Та повечеряємо разом, — запропонував Шухевич.

— Хочу самотності…

— Дивак чоловік, — Поточняк стиснув плечима. — Та ми ж усі, так би мовити, потерпіли, тож разом і викручуватися будемо.

— Хочу самотності…— вперто повторив Грицан.

— Та хоч свою течку візьміть, — нагадав Шухевич.

— Вона в авті не пропаде…

— Знайдеш нас. Будем у готелі Біляка.

— Ви ж не голка…

Повернувся й поволікся. Наосліп. Куди очі провадять. Так, він конче прагнув самотності, відлюддя, тобто саме того, що найкраще лікує зболену душу. Ярослав безцільно побрів незнайомим містом. Здається, за все життя він не зазнавав ще такої невдячності. Тупі безголові істоти! Худоба! Найвищого гатунку! І хто їх поставив керманичами! Ні, Грицан не ремствував, що його посилають на фронт. Хіба він не воював? Навпаки, там буде краще. Ото б тільки довідатися, де тепер Оксана. Де його Мавка? Мабуть, тут десь? І він подався розшукувати. Але в шпиталі її не було, і ніхто про неї нічого не знав. Це засмутило. Він знову поволікся по місту — навмання, машинально, аж раптом опинився на ринку. Може, купити щось свіжого? Вишень, наприклад, вони тепер смачні, вишні. А хіба в таку пору бувають вишні? Ти зовсім отуманів…

Людей на ринку було негусто, нема чим торгувати — все війна забрала. Блукав-блукав, ураз його увагу привернула баба-посидуха, що розклала на хустині сім’ячка, картоплю і… патрони. Ярослав витріщив очі:

— Що — і патрони продаєте?

— Хіба заборонено?

— Це ж військове майно!

— Чого ти мене вчепився, як Петлюра України? — витріщивши очі, пробурчала обурено баба-посидуха. — Я на полі назбирала. То не ваші, то ще з часів тамтешньої війни.

Ярослав, схопивши облизня, сумирно одійшов.

— Виджу, чоловік ви тута свіжий, тож не дивуйтесь, — почув поруч голос, повернув голову — галицький вояк. — Так-так, не дивуйтесь. І змиріться. Вони люті на нас, австріяками звуть. Вчора один наш стрілець вирвав з города цибулину, а баба з карабіна — трупом його. А їсти нема що. Петлюра обіцяв золоті гори. А я вже забув, коли м’ясо бачив, не завше і хліб є. Про реквізиції і мови нема — Петлюра заборонив. Аби, мовляв, не тратити в місцевих людей симпатії. А де вона, та симпатія, хотів би я знати?

Грицан слухав його — і не чув, дивився на нього — і не видів. Так і не зронивши слова, покинув і ринок, і вояка, та вже через десяток-другий кроків у ньому обізвався історик. Бути у Кам’янці-Подільському і не бачити фортеці, в якій сидів колись легендарний Кармалюк?! То вже — над усе! І він помандрував на скелю, що над Смотричем. Людина не копнула тут заступом. Все зробила річка. Утворивши петлю, вона протягом століть точила й точила камінь, одночасно сама опускалась все нижче й нижче, природа

заклала майбутню фортецю, — в серпні 1672 року турецький султан Магомет Четвертий на чолі 300-тисячної армії протягом двох тижнів штурмував її, заки взяв, на двадцять сім років покоривши Поділля. Відтак замок був одвойований. Протягом вісімнадцятого століття в його підземеллі тримали гайдамаків, а в останнє століття російський уряд зробив тут тюрму.

Ярослав зупинився біля найвищої вежі, в якій тричі був ув’язнений Кармалюк. І тричі втікав.

Він стояв на скелі, прагнучи уявити, як… стояв тут Устим Кармалюк, — він дивився на місто, в якому кожен, хто приходив сюди з мечем, залишав свої сліди. Загарбала, скажімо, Польща — на Центральній площі збудувала ратушу. А ось Кушнірська башта — семиповерхова, з вітряною брамою. Цікаво, хто її збудував? Ярослав звернув голову до Кафедрального костьолу, який турецькі яничари, здобувши Кам’янець, використали як мечеть, прибудувавши мінарет, а коли шляхта прогнала турків, то на мінареті було встановлено бронзову статую мадонни.

«Треба послухати орган, — подумав Ярослав. — Я так давно не чув справжньої музики…»

Він опустився до річки, сів на камені й засумував. Все йде прахом. Кожне з трьох великих міст Галичини побувало столицею — і Львів, і Тернопіль, і Станіслав, — а що з того? Тільки й «слави», що були столицями. Як ти — парубком…

«Ханжею може бути названий той, хто при королі-атеїсті буде атеїстом…» Але для чого тобі ці слова французького письменника? Вони сказані кілька століть тому. Фантазуй, фантазуй… Приміром, про те, що Платон виділяв у психологічному житті людини три елементи: почуття, волю та інтелект. Відповідно розподіляв характери — емоціональні, вольові, інтелектуальні… А Петрушевич і Петлюра впевнені, що мають усі ці риси. Вони впевнені… Однак впевненість — ще не реальність. Миргородці воювали проти всіх. Миргородський полковник Данило Апостол брав своїм полком разом з Петром Першим Азов, бився проти ворогів Росії у Північній війні, нарешті присягнув зі своїм полком на вірність Петрові й бив під Полтавою шведів, були миргородці і на російсько-турецькій війні, і на Семилітній… Як іще можна було засвідчувати вірність? Але коли в Турбаях спалахнуло повстання, миргородцям за все… подякували: частину села — в Сибір, решту під конвоєм на поселення в Таврію. І мовив Шевченко: недарма сумні й журливі ваші пісні, замріяні земляки мої; їх склала свобода, а співала тяжка, самотня неволя…

Грицану засмакувало горілки. Підвівся. В скособоченій, напівтемній корчмі над Смотричем замочив чарку, потім другу. Стало веселіше. І засміявся сам до себе: один ірландець, котрий прожив понад сто років, попросив зробити собі оригінальний надгробний напис: «Він завжди був п’яний і такий страшний в цьому стані, що сама смерть боялася його…» Жартуй-жартуй!.. Та тривог своїх все одно не приховаєш. Справді, що поробляє мати? А брат? Аскольд? Як він хотів би усіх побачити! Бодай на одну хвилину. Тоді б легше було жити. І все ж, де тепер Оксана?

Виплюнувши недокурок, Ярослав запалив нову сигарету й знов замовив чарку горілки. Однаково ж завтра здохне. То нащо шкодувати грошей на це дике зілля? Перша половина дороги видається довшою, ніж друга… Що я, іду до смерті? Але людина з першого кроку йде до смерті. Час минає, і людина каже: я не встигаю. І ти, Славчику, також не встигаєш, бо не написав своєї книги про те, як народжуються і вмирають держави. А Ленін сказав: великі держави можуть бути демократичними тільки при найповнішій рівноправності націй. Які всі фантазери, надто ж коли треба баламутити народ!