Спалені обози

Куртяк Євген

— То ти вже прочитав «Князя Ярослава Осмомисла»?

— Наполовину… — по-дитячому зирив голубими очками. — Я читаю дуже поволі, щоб насолодитися…

— Ну читай, читай. А які новини?

— Голошу слухняно! Більшовики відходять.

— То й добре — менше втрат.

— Довідатися щось про Таню? — Петрусь якось натужливо подивився щирими очима на Вайду.

— Можна, — не відразу погодився той.

Йому хотілося її бачити і не хотілось — хотілось, бо любив, не хотілось, бо хоча її санітарна частина розташовувалася неподалік, однак же на очах стрільців кохатися-любитися не зовсім пристойно, крім

того, їй треба доглядати поранених. Та Петрусь вже зник, і Вайда підвівся, обійшов стрільців — усі вечеряли під тихими вербами. Він привітався з кожним гуртом, побажавши «смачного», й повернувся на заросле лопухами подвір’я похилої хатини, що служила ніби штабом його сотні,— пожильці її — двоє стареньких — тиждень тому водночас повмирали, односельці похоронили їх на цвинтарі, а маленька хижка тепер пустувала. І Вайда облюбував її. Чомусь саме її. Чи — що на березі ріки, чи — що пусткою була, — не знав! Так часто буває, що людина не годна пояснити свого вчинку, все інколи приходить саме по собі. Може, ця нещасна хатина нагадувала йому рідну Галичину, може, служила якимсь символом, може, закликала оборонити її від напасті — він справді не знав.

— Я знайшов її,— вернувшись, з якоюсь радістю сповістив Петрусь. — Вона прийде.

— Дякую, — кивнув Вайда. — Можеш відпочити.

— Я не змучився.

— Покупайся…

— А ви не будете?

— Потому.

Але Вайда відразу передумав. Не варто відкладати, бо коли прийде Таня, буде не до купання. А вода, крім того, освіжить. І Вайда роздягнувся. Побачивши в річці командира, стрільці і собі пострибали. Вода справді освіжила. Антон вийшов на берег збадьорений, дужий. Тепер спокійно можна було очікувати Таню. Принаймні на сон більше не тягло.

А взагалі, славно, що вона рушила з ним у цей далекий похід. У парі їм легко. Навіть смерть одвертається, якщо поруч іде кохання.

Над рікою дибились білі тумани. Тетяна прийшла, коли сонце поклало втомлену голову на горизонт.

— Я ненадовго, — відразу застерегла.

— Багато поранених?

— Роботи багато, бо кажуть, що тут довго стояти не будемо, а підемо далі, на Київ.

— Напевне, підемо.

— Бережи себе.

— Мушу, бо на кого тебе лишу…

Вони присіли під старою безплідною грушею. Поруч біліли ромашки, але Таня не зривала, аби ворожити «любить — не любить». Вона знала, що Антон її любить.

— Як вернемося додому, збудуємо десь хату в глушині й будемо там жити, — мрійно мовив Вайда.

— А до міста не хочеш?

— Ні, не хочу! — захитав головою Вайда. — Тиші хочу. Коби ти знала, кохана, як я хочу тиші… Божої тиші…

— А я — аби з тобою…

З берега, де після купання табуном розсілась Вайдина сотня, долинуло сюди, під стару безплідну грушу:

Гей, видно село, широке село під горою.

Гей, там ідуть стрільці. Січовії стрільці до бою, Іде-іде військо крізь широке поле, Хлопці-бо то, хлопці як соколи!

Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!

Дівчино, рибчино, чорнобривко моя, Вийди, вийди, вийди, вийди чимборжій до вікна, Хлопці-бо то, хлопці як соколи!..

Принишкли обоє. Антон і Таня. Слухають зачаровано. У карпатських зворах, на вершинах, у степах України — всюди пісня як вірна подруга. І стрільці несли її, мов хоругву.

Не пора, не пора, не пора Москалеви й ляхови служить!

Довершилась

України кривда стара, Нам пора для України жить!..

Стихла і ця пісня, затягли нову, а водночас почули Антон і Таня голос Петруся, тихий, але виразний та чистий:

їхав стрілець на війноньку, Прощав свою дівчиноньку:

Прощай же, любко, прощай, голубко…

Я йду в чужу сторононьку…

— Це він для тебе, — сказав Вайда.

— Ай, — відмахнулася дівчина.

— Він справді закоханий в тебе.

— Таке кажеш!.. — і вона щільніше пригорнулася до Антона, тендітна, маленька, тепла.

А Петрусь усе співав. Неголосно, але тим же чистим, ще не зміцнілим голосом. І кожна пісня була про кохання. І в кожній пісні оспівувалося горе дівчини, її розлука з милим, її туга. Враз Таня розсердилася:

— Навіщо він такі сумні тягне?

— Тим, хто кохає, а не знаходить взаємності, завше сумно, — замислено відповів Вайда.

— А ми не будемо знати суму.

— Не будемо, — підтвердив Вайда впевнено й невпевнено. Мало не блюзнірством було зараз говорити про це. І взагалі, зараз про єдине можна було думати — як вижити…

Звечоріло. Таня враз стрепенулася, схопилась. І Антон підвівся — вони без слів зрозуміли одне одного. Антон погукав Дударика — той вмить з’явився, застиг наструнко.

— Проведи Таню, — Антон приховав посмішку.

— Готовий, пане сотнику!

— А боятися йти поночі не будеш? — він не годен стримати посмішки: яке ж воно миле дитя…

— Я-а-а? — ображено протягнув Дударик. — Я буду співати. А страх боїться пісні. Так, я буду співати!

— На добраніч, дорога, — Антон потис Тані руку вище зап’ястя і ніби для виправдання сказав: — Я мушу поглянути, що мої хлопці роблять. Може, повтікали-розбіглися…

— Я розумію, — закохано й згідливо прошепотіла дівчина. — Я й так щаслива, що бачилася з тобою. До завтра, Антоне.

— До завтра… — кивнув головою.

Петрусь і Таня деякий час ішли мовчки. Але Петрусь не з тих, хто може довго мовчати.

— Тобі заспівати?

— Я вже чула твої пісні…— вона подумала про хатку в лісовій пущі, як того жадав Антон.

— Тоді легенду про голубу квітку… Хочеш?

— Розповідай, — відказала неуважно — вона ще жила Антоном, потиском його руки, його ласкавим словом.

— Діялося те давно, — зачав Дударик. — Ще коли бусурмани плюндрували нашу землю. Одного погожого дня чорною хмарою посунули на тихе подільське село. Забрали всіх хлопців. Тоді печальні дівчата стали перед завойовниками на коліна:

— Поверніть нам наречених.

— А що за те буде? — скалив зуби їх старший.

— Що захочете — загадайте.

— Ну що ж, — прищурився старший. — Зіткайте полотняну дорогу від вашого села до нашої столиці. Зіткаєте?

— Зіткаємо.

— Отоді й відпустимо ваших хлопців з полону.

Ткали… Дні, місяці, роки… Вже половину дороги виткали й раптом довідалися, що їхні хлопці залицяються до чужинок. І тоді наймолодша з ткаль сказала:

— Перекинусь я, дівчата, квіткою — голубою ніжною квіткою, котра росте в наших лугах, попрошу вітра буйного, аби переніс мене туди, де наші милі, попрошу, аби посадив на чужій землі. Сонця попрошу, аби дали мені життя, дощику попрошу, аби напоїв мене. Буду там рости, нагадуватиму нашим хлопцям, що десь є рідна земля і ви.