Спалені обози

Куртяк Євген

За тьмяним вікном несподівано полив дощ. Послухати б зараз орган у супроводі дощу… Екзотика! Найбільша екзотика, коли в полоні нас називали інородцями… Це теж, либонь, геніальна екзотика… Ні, я не п’янію…

На душі було душно. Без фарисейства, Ярославові не хотілося жити. А навіщо, власне, жити? Пощо жити, коли нічого нема? Хоч би Оксана була поруч. Але де вона? Перейшла чи не перейшла Збруч? Де вона? Де її шукати?

Лив сірий дощ. Били-тріскали громи. Стася дуже боялася грому… Вона хотіла жити… Ніколи не ставала під деревом. Воліла мокнути, бо в дерево може поцілити грім.

Він ще попросив горілки… Коли після дощу вийшов з корчми, на вулицях стояли калюжі, неначе

шматки розірваної фотографії. Весь пейзаж літа в них. Однак же фото розірване… У жінок буває кілька боязливо-насторожених, але бажаних етапів, — заборсала інша думка, — перше кохання, перша шлюбна ніч, перші роди… Страшно перший раз. Він запримітив знайомого, що стовбичив на обочині тротуару, — сухий, довгий, брови ширші, ніж вуста, русяві патли до плечей. Де я його бачив? Ага, в Станіславі! Картав уряд Петрушевича і агітував пристати до Селянсько-робітничого союзу.

— Ми, здається, десь виділися з вами? — розбурханий горілкою мозок надав хоробрості, і Грицан, приступивши, сказав: — Даруйте, ми з вами десь бачилися…

— Бачилися, — підтвердив патлань. — Авжеж, бачилися.

— Ми знайомі, вірніше, ви мене знаєте, а я вас ні,— в Ярослава почав заплітатися язик.

— Це легко уточнити: я — Іван Горлицький, а ви — Ярослав Грицан, — і на тонких устах тонка посмішка.

— А чого ви тут? — Грицан ніяк не міг пригадати, про що вони ще тоді, в Станіславі, балакали.

— Тепер усі тут, — мовив Горлицький. — Я в редакції «Стрільця» працюю. Заходьте. Поговоримо.

— Я завтра їду на фронт.

— Жаль… — прицмокнув Горлицький. — Все ж таки я вірю, що ми з вами ще не раз зустрінемося. І поговоримо. Честь!

— Честь… — промимрив Ярослав.

Горлицький пішов, неквапно, впевнено. Грицан протверезів. Хто він, цей Іван Горлицький? Якийсь він не такий, як усі.

«По лижні мчиш швидко. Без лижні іти тяжко, зате ти вільний і сам прокладаєш свою лижню… А хіба я йду по своїй лижні? Як і не буває на троні місця для двох королів, так і на світі нема абсолютної волі для людини. Проклята дійсність! Лише на тому, райському світі, буде тобі воля…»

А довкруж лежали розірвані фотографії… Повно-повно. І не було сонця. Лиш сиві хмари. Невже знову дощ? Скільки він може лити? І хто такий цей Іван Горлицький?

VII

Після тієї наради в Петрушевича командування Наддніпрянської Армії могло нарешті приступити до свого плану звільнення Правобережжя, передусім треба було опанувати Проскурівським районом, щоб надійно прикрити від Червоної Армії напрямок Проскурів — Кам'янець-Подільський, вибити її із Жмеринки та захопити Вапнярський залізничний вузол, аби контролювати всю залізницю Проскурів — Жмеринка — Вапнярка з вітками на Кам’янець-Подільський та Могилів-Подільський. Наступ, у погодженні з галицьким командуванням, намічений був на 26 липня, використавши для цього запорізьку групу Січових стрільців Коновальця та другий корпус Галицької Армії. Водночас, щоб допомогти їм скоріше захопити Проскурів, планувалася атака груп отаманів Тютюнника і Божка на Жмеринку, а підполковника Удовиченка — на Вапнярку. Враховувалось, що червоні, перед тим понісши втрати на Кам’янець-Подільському та Жмеринському напрямах, а крім того, стиснуті Денікіним на Лівобережжі, не матимуть змоги одержати з Києва значних резервів, і боронити Проскурів їм буде нічим. Натомість за всяку ціну намагатимуться утримати Жмеринку — головний залізничний напрямок на Київ.

Наступ на Проскурів почав Січовий корпус полковника Коновальця. Сам. Без інших. Як часто траплялось, запорожці знов спізнилися на день… Та все ж 27 липня вони разом із Січовими

стрільцями зламали опір противника, вийшовши на лінію Скаржниці — Андріївці — Райківці, а кіннота захопила Кудринці та переправи через Самець. Тим часом II галицький корпус трьома бригадами наблизився до лінії Міхал-Поле — Мазники — Охримівці — Зіньків. Наступного дня наступ продовжувався. Не без успіху. Запорожці натискають на Проскурів, зав’язують бої за переправи на Самці. На поміч їм командування кинуло бронепоїзди, які обстріляли і сам Проскурів, і станцію Гречани. Січові стрільці Коновальця впритул наблизилися до Чорного Острова, стягнувши всі три бригади в район Міхал-Поля для захисту Деражнецького напрямку й на шосе Ярмолинці — Проскурів, — 4-та бригада вже атакувала передмістя Проскурова.

Загальний штурм Проскурова тривав і 29 липня: з самісінького досвітку, а подекуди — ще звечора, безперервно. Нарешті о сьомій годині ранку Чорні Запорожці і частини 7-ї дивізії прорвалися в місто. Водночас тільки з іншого боку вмарширувала туди і 4-та галицька бригада, якій ворог чинив незначний опір.

Чорні Запорожці продовжували переслідувати червоних, б’ючи та женучи їх на Заруддя, — більшовики висадили міст через Буг. Січові ж стрільці нічною атакою — після впертого бою, в якому захопили кулемети і полонених, — здобули Чорний Острів, і червоні в паніці почали тікати на північ. Січовики, переслідуючи їх, спрямували свої сили до Бугу, а галичани 30 липня обсадили всі його переправи — від Ярославки до Орлинців.

Розбитий ворог відходив…

Зовсім по-іншому склалося під Жмеринкою та Вапняркою. Хоча отамани Тютюнник і Божко почали наступ на Жмеринку вчасно, захопити місто не вдалося: його надійно захищало три бронепоїзди, щитом — загорожа з колючого дроту, до того ж з Києва прибула підмога — школа червоних командирів. Зате підполковник Удовиченко здобув Вапнярку: славетна перемога славетної непереможної 3-ї дивізії… Так оцінили цю операцію штабісти, — командування Наддніпрянської Армії на якийсь час перевело подих.

А польська армія, отримавши від Антанти, чи то пак Мирної конференції, мандат на Східну Галичину, головними силами вийшла тим часом на правий берег Збруча. І закріпилася на ньому, готова кожної хвилі сповнити волю своїх французьких меценатів, щоб ринути далі на схід… Та Петлюру і його командування таке сусідство не конче турбувало, навпаки, вони цілком усвідомлювали собі, що для остаточної перемоги над Червоною Армією потрібен контакт з іншими протибільшовицькими угрупованнями. Інша річ — сусідство Денікіна, його Добровольчої армії, котра окупувала ледь не все південне Лівобережжя, — їхні, власне, ідейні засади: єдина неділима Росія… Нахил до грабунків, здирства і погромів. Бралося до уваги й те, що ця армія в значній мірі складалася з найкращої в світі козачої кінноти — донців і кубанців, котрі нещадно винищували все, що ставало їм упоперек дороги. І все ж Петлюра сподівався, що Антанта і Денікін зорієнтуються в стратегічно-політичній ситуації на Україні, надіявся, що українську армію буде вжито як активний чинник на протибільшовицькому фронті, а Правобережжя — яко базу для наступу…

Вайда не був причетний ні до боїв, ні до кулуарних розмов чи позакулісних інтриг — наполіг-таки, аби його відпустили на фронт, однак йому дали сотню не у другому корпусі, де служив до поранення, а в третьому генерала Кравса, котрий, як і перший, перебував на відпочинку, впорядковуючи самого себе. За ординарця Антон узяв Дударика — хлопець він кмітливий, щирий, надійний, служитиме чесно; в новому мундирі Петрусь виглядав навіть елегантно, стрункий, підтягнутий, револьвер при боці, а не за пазухою, — Антон милувався ним.