Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
– Та як ти смієш! – повільно мовила я. Метью знав, що все моє життя мене оточували таємниці. І я також заплатила за них високу ціну. Я підвелася.
– Сядь! – кинув він крізь зуби. – Будь ласка. – І з цими словами схопив мене за руку.
Найкращий товариш Метью, Геміш Осборн, застерігав мене, що в минулому Метью буде іншою людиною. А як же інакше, коли довколишній світ був таким не схожим на світ двадцять першого сторіччя? Тут вважалося, що жінка має беззастережно приймати все, що скаже їй чоловік. У товаристві давніх друзів Метью було легше зісковзнути до старих звичок та способу мислення.
– Тільки
– Вони вже знають про Кіта й про мене, – сказав Метью, стежачи за моїм поглядом. Він на хвилю замовк, важко підбираючи слова. – Усе це почалося з Френсіса Волсінгема. – Я покинув Англію наприкінці правління Генріха. Певний час провів у Константинополі, потім подався до Кіпру, мандрував Іспанією, брав участь у битві під Лепанто і навіть започаткував друкарський бізнес в Антверпені, – пояснив Метью. – Це звичний життєвий шлях вера. Ми прагнемо якоїсь трагедії, шукаємо її, шукаємо можливості прослизнути до чийогось життя. Але все це мене не задовольняло, тому я повернувся додому. Франція перебувала на межі релігійної та громадянської війни. Коли живеш так довго, як я, то навчаєшся розпізнавати її ознаки. Один наставник-гугенот радо взяв мої гроші й утік до Женеви, де мав змогу ростити своїх двох доньок у безпечних умовах. Я перебрав особу його давно померлого кузена, переїхав до його будинку в Парижі і зажив під личиною Метью де ля Форе.
– Тобто Метью-Лісовика? – я підняла брови, здивована іронією прізвища.
– Так звали того наставника, – відповів Метью, криво посміхнувшись. – У той час у Парижі було небезпечно, і Волсінгем, будучи англійським послом, був наче магнітом для кожного невдоволеного француза-бунтівника. Наприкінці літа 1572 року увесь той гнів, що кипів під спудом у Франції, вибухнув. Я допоміг Волсінгему вижити, і не лише йому, а й тим англійським протестантам, яким він надавав притулок.
«Різанина на день Святого Варфоломія», – подумала я, здригнувшись, про вінчання французької принцеси-католички з її нареченим-протестантом, яке переросло в кровопролиття.
– Згодом я став агентом королеви, коли вона знову послала Волсінгема до Парижа. Він мав займатися там організацією одруження її величності з одним із принців Валуа, – зневажливо пирхнув Метью. – Мені було ясно, що королева не була по-справжньому зацікавлена в цьому альянсі. Саме під час цього візиту я й дізнався про мережу розвідників під проводом Волсінгема.
Мій чоловік ненадовго зустрівся зі мною поглядом і відвернувся. Він і досі щось від мене приховував. Я подумки перебрала розказану ним історію, помітила її слабкі місця і зробила з цього єдиний неминучий висновок: Метью був французом, католиком і тому ніяк не міг стати політичним союзником Єлизавети Тюдор в 1572-у чи 1590-у роках. Якщо він і працював на англійську корону, то робив це заради якоїсь вищої мети. Але ж Конгрегація вимагала триматися осторонь від людської політики.
Та Філіп де Клермон і його Лицарі Лазаря цієї вимоги не дотримувалися.
– Ти працюєш на свого батька. І ти – не лише вампір, а й католик у протестантській країні. –
Хенкок весело вишкірився.
– Саме тому в Конгрегації завжди є хтось із де Клермонів: слідкувати, щоб високі ідеали не заважали вигідному бізнесу.
– Це не вперше, коли я працюю на Філіпа, і не востаннє. Тобі добре вдається розкривати таємниці, а мені – приховувати їх, – по-простому пояснив Метью.
Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Іще одна частина головоломки на ім’я Метью стала на своє місце, і я краще зрозуміла його глибоко вкорінену звичку ніколи й ні про що не розповідати – ні про велике, ні про мале, – допоки його не змусять.
– Мені байдуже, який у тебе досвід! Твоя безпека залежить від Волсінгема, а ти його дуриш. – Його пояснення розлютило лише мене ще дужче.
– Волсінгем помер. Тепер я надсилаю звіти Вільяму Сесілу і працюю під його началом.
– Найхитріший із сущих, – тихо мовив Гелоуглас. – Звісно, окрім Філіпа.
– А Кіт? Він працює на Сесіла чи на тебе?
– Нічого їй не кажи, Метью, – застеріг Кіт. – Відьмі не можна довіряти.
– Ах ти ж хитрий малий негіднику! – отетеріло мовив Хенкок. – Так це ти збурюєш селян?
Щоки Кіта враз почервоніли – як подвійне визнання провини.
– Господи милосердний, Кіте… Що ти наробив? – ошелешено спитав Метью.
– Нічого, – похмуро відказав Марлоу.
– Знову байки розказуєш, – насварив його пальцем Хенкок. – Я вже попереджав тебе, що ми цього не потерпимо, пане Марлоу.
– Вудсток і так вже гудів від новини про дружину Метью, – заперечив Кіт. – Ці чутки неодмінно вивели б на нас Конгрегацію. Звідки мені було знати, що Конгрегація вже тут?
– Тепер ти просто не можеш не дозволити мені вбити його, де Клермоне. Мені вже давно страх як хочеться це зробити, – сказав Хенкок, тріснувши суглобами своїх пальців.
– Ні, ти не можеш його вбити, – заперечив Метью, втомлено потерши рукою лоба. – Бо виникне надто багато запитань, а наразі мені забракне терпіння вигадати на них якісь переконливі відповіді. Наразі ситуація ще не вийшла за межі звичайних сільських пліток. І я впораюся з нею.
– Ці чутки виникли в лихий час, – спокійно зазначив Гелоуглас. І справа не лише у Бервіку. Ви ж знаєте, як боялися відьом мешканці Честера. Коли ми подалися на північ до Шотландії, то застали там іще гіршу ситуацію.
– Якщо це лихо пошириться й на південь, до Англії, то нам усім гаплик, – пообіцяв Марлоу, тицьнувши на мене пальцем.
– Це лихо обмежиться Шотландією, – відказав Метью. – І більше ніяких відвідин села, второпав, Кіте?
– Вона з’явилася перед Днем усіх святих, якраз тоді, коли провіщали прибуття якоїсь жахливої і потужної відьми, невже ти не розумієш? Твоя нова дружина влаштувала бурю проти короля Якова, а тепер її увагу привернула Англія. Треба доповісти Сесілу. Бо вона становить загрозу для королеви!