Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
– M'as basura. Ось тобі ще порція непотребу. – То повернувся Даніель – підсобний робітник, чий комбінезон був брудний від ящиків, які він зносив з горища. Знявши кілька ящиків із пом’ятого візка, він поставив їх на долівку. Незважаючи на холодну погоду, на лобі у нього виступив піт, і він стер його рукавом, залишивши брудний слід чорної пилюки. – До кафе підемо?
Уже втретє за тиждень він запрошував її до кафе. Рима знала, що Даніель вважає її привабливою. Берберські риси, що дісталися їй від предків по лінії матері, подобалися деяким чоловікам, і недивно, бо берберська спадщина наділила її м’якими лініями
– Estoy muy ocupada (Я зайнята), – відповіла Рима.
Даніель щось невдоволено буркнув, і в його бурчанні почувся глибокий скептицизм. Виходячи з кімнати, він обернувся і зиркнув на ящики. Верхній містив струхлявілу хутрову муфту й опудало королька, прикріплене до кедрової гілки. Даніель похитав головою, вражений тим, що вона воліє проводити час у товаристві мертвої пташки, а не з ним, живим чоловіком.
– Gracias, – пробурмотіла Рима, коли він виходив. Обережно закривши книгу, вона поклала її на свій стіл, де та лежала раніше.
Викладаючи речі з ящиків на сусідній стіл, Рима мимоволі глянула на книжечку в простій шкіряній обкладинці. Чи не стануть через чотириста років єдиними ознаками її існування на землі сторінка з календаря, список потрібних покупок та смужка паперу з рецептом медових пряників від її матері? І все це вкладене в теку під назвою «Анонімне, неважливе» й збережене в архіві, до якого ніхто не ходить?
Такі похмурі думки – не на добро. Рима здригнулася й торкнулася амулету Фатіми, доньки Пророка. Той амулет, виготовлений у формі руки, висів у неї на шиї на шкіряному мотузку і передавався від однієї жінки їхньої родини до іншої з незапам’ятних часів.
«Khamsa fi ainek», – прошепотіла вона, сподіваючись, що ці слова допоможуть їй прогнати злого духа, якого вона могла мимоволі викликати.
Розділ 2
Сеп-Тур і село Сен-Люсьєн
– Куди тепер? Як і зазвичай? – тихо спитав Гелоуглас, відкладаючи весла й напинаючи одиночне вітрило. Хоча до сходу сонця й було іще чотири години, у темряві виднілися обриси інших суден. Я розгледіла тьмяний силует вітрила і ліхтар, що гойдався на жердині на кормі сусіднього судна.
– Волтер сказав, що ми вирушаємо до Сен-Мало, – озвалася я, приголомшено повертаючи голову. Рейлі супроводжував нас від Старої Хижки до Портсмута і керував човном, який перевіз нас до Гвернсі. Ми залишили його на причалі біля села Сен-П’єр-Пор. Їхати далі він не міг, зважаючи на ту обставину, що за його голову в католицькій Європі була призначена чималенька сума грошей.
– Я добре пам’ятаю, куди нам сказав їхати Рейлі, тітонько, але ж він – пірат. І, до того ж, англієць. І його тут немає. Я звертаюся до Метью.
«Immensi tremor oceani», – прошепотів Метью, вдивляючись у морські хвилі, що важко здіймалися довкола нас. У цю мить на тлі темних вод він, як дві краплини води, був схожий на різьблену носову фігуру корабля. І дивною
– Приплив сприятиме нам, а кіньми до Фужеру ближче, аніж до Сен-Мало, – продовжив Гелоуглас так, немов слова Метью мали якийсь конкретний сенс. – У таку погоду тітоньці буде на воді не холодніше, ніж на суходолі, а на неї ще чекає дальня дорога.
– А потім ви нас покинете. – То було не запитання, а констатація факту. Метью опустив повіки і кивнув.
– Гаразд.
Гелоуглас увібрав вітрило, і човен змінив курс із південного на східніший. Метью сидів на кормі, прихилившись спиною до поруччя корпусу і обійняв мене руками так, що його накидка огорнула мене, додатково захищаючи від холоду.
Міцно поспати було неможливо, але я дрімала, притулившись до грудей Метью. Наразі подорож складалася важко: доводилося безжально гнати коней і привласнювати чужі човни. Температура була низькою, і на ворсинках шерсті утворився іній. Гелоуглас та П’єр безперервно перемовлялися на якомусь французькому діалекті, а Метью мовчав. Інколи він відповідав на їхні запитання, але свої думки ховав під лячною маскою спокою та врівноваженості.
На світанку погода змінилася – довкола опустився туман і пішов сніг. Борода Гелоугласа швидко побіліла, перетворивши його на вельми точну копію Санта-Клауса. За його командою П’єр регулював вітрила, і невдовзі з туману виринув сіро-білий ландшафт французького узбережжя. Проминуло не більше півгодини, як приплив хутко помчав нас до берега. Припливна хвиля підняла човен, і крізь туман прорізався шпиль дзвіниці, встромляючись у хмари. Він був навдивовижу близько, хоча фундаменту споруди не було видно з-за густого снігу. Я затамувала подих.
– Тримайтеся, – похмуро сказав Гелоуглас, коли П’єр згорнув вітрило.
Човен рвонув крізь туман. Крики чайок та плюскіт води об скелі підказали мені, що ми наближаємося до берега, але човен і не думав уповільнювати свій хід. Гелоуглас устромив весло у припливний потік, і суденце зробило різкий поворот. На березі хтось гукнув чи то вітання, чи то застереження.
– Il est le chevalier de Clermont (Це шевальє де Клермон!) – гукнув у відповідь П’єр, приклавши долоні рупором до рота. Його слова були зустрінуті тишею, а потім у холодному повітрі почулися квапливі кроки.
– Гелоугласе! – скрикнула я. Ми мчали прямісінько на стіну. Я у відчаї намацала весло, щоб перепинити неминучу катастрофу. Та щойно мої пальці зімкнулися на ньому, як Метью рвучко вихопив весло з моєї руки.
– Він швартувався в цій точці сторіччями, а його родичі – іще довше, – спокійно мовив Метью, легко, мов пушинку, тримаючи весло у своїй руці. Якимось незбагненним чином ніс човна зробив іще один різкий поворот – і його корпус притулився бортом до плит неотесаного граніту. Високо вгорі показалися четверо чоловіків з гаками та вірьовками; вони швидко спіймали човен і зупинили його. Вода продовжувала підніматися з лячною швидкістю, і невдовзі ми опинилися на одному рівні з невеличкою кам’яною спорудою. Сходовий марш губився в тумані. П’єр скочив на майданчик і швидко й тихо заговорив, жестами вказуючи на човен. До нас ненадовго підійшли двоє озброєних вояків, але потім вони хутко подалися до сходів.