Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
– Диявол завжди криється в деталях, – стиха мовила я і стерла сухий слід кривавий слід, що позначив шлях його червоної сльози. У куточку ока та на щоці також виднілися краплинки засохлої крові. – Я мала б сама здогадатися, що твій батько захоче вийти з тобою на контакт.
– Цей лист був лише питанням часу. Кожного разу, коли П’єр приносить пошту, я завжди нервую і намагаюся заздалегідь угамувати нерви і взяти себе в руки. Але сьогодні кур’єр уже встиг приїхати й поїхати. Тому почерк мого батька застукав мене зненацька – тільки й того, – пояснив він. – Я вже й забув, яким чітким та сильним той почерк був. Коли ми 1944
– Може, богиня Діана хотіла, щоб ми повернулися до 1590 року заради чогось більшого, аніж моя вигода. Якщо ти побачиш Філіпа знову, то це може відкрити твої старі рани і загоїти їх.
– Але спочатку вони болітимуть іще дужче, – стиха мовив Метью, опустивши голову.
– Але згодом вони загояться, і тобі стане легше, – відповіла я, пригладивши його жорстке волосся. – До речі, ти так і не відкрив батькового листа.
– Я знаю, про що там ідеться.
– Може, все ж таки відкриєш?
Нарешті Метью підсунув палець під печатку і зламав її. Монетка випала з сургучу, і він спіймав її в долоню. Коли мій чоловік розкрив листа, то звідти війнуло слабким ароматом лавра та розмарину.
– Це що – грецькою? – спитала я, дивлячись йому через плече на єдиний рядок тексту з витіювато виписаною літерою «фі».
– Так, – відповів Метью, пробігши очима рядок літер і в такий спосіб встановивши перший побіжний контакт зі своїм батьком. – Він вимагає, щоб я повернувся додому. Негайно.
– У тебе вистачить духу побачитися з ним знову?
– Так. Ні. – Метью зіжмакав аркуш і стиснув його в кулаці. – Не знаю.
Я забрала у нього листа й розправила, знову зробивши з нього прямокутник. У долоні в Метью заіскрилася монета. Така маленька скалка металу, а скільки клопоту завдала!
– Коли ти з ним зустрінешся, ти будеш не сам. – Стати поруч із Метью, коли він побачиться зі своїм загиблим батьком – то не так і багато, але то було все, що я могла зробити, щоб полегшити його страждання.
– Кожен із нас самотній, коли зустрічається з Філіпом. Дехто каже, що він здатен зазирнути в самісіньку душу, – стиха промовив Метью. – Від думки, що я повезу тебе до нього, мене охоплює тривога. Як відреагує Ізабо, я іще можу передбачити: холодність, гнів, але потім – розуміння й згода. Що ж до Філіпа, то я й гадки не маю, як він поведе себе. Ніхто не знає, як працює розум мого батька, які відомості він має, які пастки розставляє. Якщо я скритний, то Філіп просто незбагненний. Навіть Конгрегація не в змозі розгадати його плани, а вони витратили і витрачають бозна скільки часу, щоб вирахувати їх.
– Усе буде добре, – заспокоїла я його. Філіпу просто доведеться прийняти мене у родину. Як і брат та сестра Метью, він не матиме іншого вибору.
– Не сподівайся, що тобі вдасться перехитрити його, – попередив мене Метью. – Може, ти й схожа на мою матір, як стверджує Гелоуглас, але навіть вона час від часу потрапляє в його тенета.
– А ти й досі дійсний член Конгрегації? Це завдяки цьому ти дізнався,
– Ні, – кинув Метью і відвернувся.
– Значить, слова Хенкока про те, що в Конгрегації завжди присутній один із де Клермонів, уже не відповідають дійсності? – спитала я, затамувавши подих. «Скажи „так“, навіть якщо це неправда», подумки підштовхнула я його.
– Це й досі так, – відповів Метью безпристрасним тоном, розчавивши мою надію.
– Тоді хто ж? – спитала я тремтячим голосом. – Ізабо? Болдвін? Невже Маркус?
– У моєму родинному дереві є створіння, яких ти не знаєш, Діано. У всякому разі, я не маю права видавати особи тих, хто є членами Конгрегації.
– А правила, що є обов’язковими для решти, – вони стосуються членів твоєї родини? – поцікавилася я. – Ти втручаєшся в людську політику – я бачила бухгалтерські книги, які беззаперечно доводять цей факт. Ти що, сподіваєшся, що цей загадковий член Конгрегації якимось чином врятує нас від її гніву, коли ми повернемося до нашого сьогодення?
– Не знаю, – напружено відказав Метью. – Я ні в чому не впевнений на сто відсотків. І більше нікому й нічому повністю не довіряю.
Плани нашого від’їзду швидко набули конкретних обрисів. Волтер та Гелоуглас сперечалися з приводу найкращого маршруту, а Метью тим часом упорядковував свої справи.
Хенкока разом із Генрі відрядили до Лондона з пакунком кореспонденції, загорнутим у шкіру. Будучи пером Об’єднаного Королівства, герцог мав обов’язок з’являтися при дворі сімнадцятого листопада з нагоди річниці сходження на престол королеви Єлизавети. Джордж і Том зібралися і відбули до Оксфорда з грубенькою сумою грошей та зганьбленим Марлоу. Хенкок попередив їх про небезпечні потенційні наслідки, якщо демон і далі займатиметься своєю підступною діяльністю. Метью буде далеко, зате Хенкок перебуватиме від Кіта на відстані меча і без вагань пустить його в діло, якщо на те виникне потреба. Окрім того, Метью дав Джорджу вказівку стосовно конкретних запитань, які він має поставити знавцям в Оксфорді щодо алхімічних манускриптів.
Мої ж справи упорядкувати було значно простіше. Мені не треба було збирати багато речей, лише сережки Ізабо, мої нові черевики та кілька предметів одягу. Франсуаза постаралася пошити мені для подорожі міцну світло-брунатну накидку. Її високий, оторочений хутром комір щільно облягав мою шию, щоб захищати від вітру та дощу. Те саме призначення мали виконувати шовковисті лисячі шкурки, підшиті до підкладки цієї накидки, як і хутрова оторочка по краях моїх нових рукавичок.
Перед самим від’їздом я здійснила в Старій Хижці свій останній значущий вчинок: віднесла до бібліотеки нотатник, який подарував мені Метью. Дорогою до Сеп-Тура він міг легко загубитися, і мені хотілося, щоб мій щоденник лежав якомога далі від завидющих очей. Нахилившись до очерету, розкиданого по долівці, я підняла гілочки розмарину та лаванди. А потім сіла за письмовий стіл Метью, вмочила перо в чорнильницю і зробила в щоденнику свій останній запис.