Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
У сучасну добу ця фортеця мала лячний вигляд. Але зараз, коли довкола вирувала релігійна та громадянська війна, її оборонне призначення ставало більш очевидним. Між замком та селом стояла, мов вартовий, грізна сторожка. Усередині туди-сюди метушилися люди, багато з них – озброєні. Вдивляючись у сутінках у засніжену далечінь, я помітила численні дерев’яні споруди, розміщені у внутрішньому дворі. Світло з їхніх невеличких віконець утворювало жовтаві прямокутники на сірих кам’яних стінах та вкритій снігом землі.
Моя кобила тихенько заіржала, дихнувши парою. Це була найкраща коняка з тих, що трапилися мені впродовж усієї подорожі. Метью ж сидів на великому чорному
– О Господи! Не думав я знову тут опинитися! – сказав Метью і закліпав очима, немов сподіваючись, що від цього замок зникне перед його очима.
Я простягнула руку і поклала йому на плече.
– Навіть зараз ти маєш вибір. Ми можемо повернутися. – П’єр жалісно поглянув на мене, а Метью подивився і похмуро всміхнувся.
– Ти не знаєш мого батька, – сказав він і знову прикипів поглядом до замку.
Коли ми нарешті в’їжджали до Сеп-Тура, обабіч нас палали смолоскипи. Важкі ворота з дубків та залізних пластин швидко розчинилися, і коли ми проїжджали крізь них, четверо стояли поруч і мовчки супроводжували нас поглядами. Щойно ми проїхали крізь них, як вони з брязкотом зачинилися, і двоє воротарів замкнули їх спеціальними палями, котрі витягли зі схованок у стінах. Шість днів подорожі через Францію навчили мене, що ці запобіжні заходи є аж ніяк не зайвими. Люди з підозрою ставилися до чужинців, боялися нападу іще однієї зграї солдат-грабіжників, охочих вчинити насильство та пролити кров на догоду своєму новому господареві.
Усередині нас чекала справжня армія – як людей, так і вампірів. Десь із півдесятка з них потурбувалися про наших коней. П’єр віддав одному з них невеличкий пакет з кореспонденцією, а тим часом інші стиха про щось розпитували його, крадькома поглядаючи на мене. Ніхто не підійшов до мене і не запропонував допомогти. Сидячи верхи на моїй коняці, я тремтіла від холоду й втоми, видивляючись серед натовпу Філіпа. Він би неодмінно наказав кому-небудь допомогти мені спішитися.
Метью помітив некомфортне становище, в якому я опинилася, і з завидною гнучкою граціозністю зіскочив зі свого жеребця. Зробивши кілька широких кроків, він підійшов до мене, ніжно витягнув мою ногу зі стремена і злегка розім’яв її, щоб відновити рухливість. Я подякувала йому, не бажаючи, щоб моя перша поява у Сеп-Турі асоціювалася з падінням у мішанину снігу й багнюки в дворі замку.
– А хто з цих чоловіків твій батько? – стиха спитала я Метью, коли він, пригнувшись під шиєю коня, переходив до моєї другої ноги.
– Ніхто. Він у приміщенні. Спочатку підганяв нас так, немов за нами гналися якісь пекельні потвори, а тепер робить вигляд, що йому нецікаво нас бачити. Тобі, до речі, теж треба досередини, бо застудишся. – Метью почав віддавати уривчасті накази по-французьки, розганяючи пришелепуватих слуг навсібіч, аж поки біля дерев’яних гвинтових сходів, що вели до дверей шато, не залишився тільки один вампір. Мене охопило суперечливе відчуття колізії минулого із сучасністю, коли пригадала, як видряпувалася іще не добудованими кам’яними сходами і вперше побачилася з Ізабо.
– Здрастуй, Алене, – сказав Метью, відчуття полегшення, відбившись на обличчі, пом’якшило його суворий вираз.
– Ласкаво просимо додому, – відповів вампір по-англійськи. Коли він, злегка накульгуючи, почав наближатися, показалися деталі його зовнішності: сивувате
– Дякую тобі, Алене. Це – моя дружина Діана.
– Здрастуйте, мадам де Клермон. – Ален вклонився, завбачливо зупинившись на поштивій відстані.
– Приємно познайомитися, Алене. – Ми ніколи не бачилися з ним раніше, але його ім’я вже асоціювалося у мене з непохитною вірністю та підтримкою. Саме Алена кликав Метью серед ночі у двадцять першому сторіччі, коли хотів пересвідчитися, що у мене в замку Сеп-Тур є все необхідне.
– Ваш батько чекає, – сказав Ален і відступив убік, даючи нам дорогу.
– Накажи принести харчі до мого помешкання – щось просте. Діана зморена й зголодніла, – сказав Метью, подаючи Алену свої рукавички. – Я невдовзі до нього зайду.
– Він чекає на вас обох, – зауважив Ален, старанно зберігаючи нейтральний вираз обличчя. – Будьте обережні на сходах, мадам. Східці вкриті льодом.
– Справді, обох? – Метью поглянув угору на квадратну головну вежу замку і стиснув губи.
Він міцно тримав мене за лікоть, тому я не мала особливого клопоту, піднімаючись сходами. Але наприкінці підйому мої ноги тремтіли так сильно, що я перечепилася через нерівний край кам’яної плити долівки на вході – і мало не впала. Цього було достатньо, щоб запальний характер спалахнув роздратуванням.
– Що він собі думає?! – різко мовив Метью, ловлячи мене за талію. – Вона ж була в дорозі кілька днів поспіль!
– Його накази вирізняються точністю і детальністю. – Жорсткий офіційний тон Алена прозвучав як попередження.
– Та все нормально, Метью, – заспокоїла я його і зняла з голови каптур, аби краще роздивитися велику залу, що розкинулася переді мною. Вітрина з обладунком та списами, яку я бачила в двадцять першому сторіччі, кудись зникла. Її місце займав різьблений дерев’яний екран, який допомагав розвіювати протяги, коли двері відчинялися. Зникли й фальшиві середньовічні прикраси, круглий стіл та порцелянова чаша. Натомість на стінах стиха погойдувалися гобелени, колихані потоком, спричиненим тим, що тепле повітря з каміна змішувалося з холоднішим вуличним повітрям. Решту простору займали довгі столи з низькими лавами по краях, між якими метушилися чоловіки й жінки, викладаючи на них тарілки та чашки для вечері. Там було достатньо місця для десятків створінь. Цього разу галерея менестрелів високо угорі не пустувала – вона була заповнена музикантами, які налаштовували свої інструменти.
– Як цікаво, – тихо мовила я, ледь ворушачи заціпенілими губами.
Своїми холодними пальцями Метью взяв мене за підборіддя і повернув до себе обличчям.
– Ти вся синя, – сказав він.
– Я принесу жаровню, щоб зігріти їй ноги, і теплого вина, – пообіцяв Ален. – А потім порозпалюю каміни.
З’явився теплокровний чоловік і забрав мою мокру накидку. Метью різко обернувся туди, де, наскільки я пам’ятала, в двадцять першому сторіччі була їдальня. Я прислухалася, але нічого не почула.
Ален вибачливо похитав головою.
– Він не в найкращому гуморі.
– Схоже, що так воно і є, – сказав Метью, похнюпившись. – Філіп бажає, щоб ми прийшли. Ти впевнена, що хочеш його бачити, Діано? Якщо не хочеш бачити його сьогодні увечері, то я спробую витримати його гнів.
Але Метью не можна було залишати наодинці під час зустрічі з батьком, якого не бачив понад шістдесят років. Колись він допомагав мені впоратися з моїми привидами й страхами, і тепер я мала зробити те саме для нього. А потім я збиралася піти до ліжка, де планувала вилежуватися аж до Різдва.