Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
– Спершу мені треба почути, що вона скаже, – відповів Філіп. І поглянув на мене, піднявши брови.
– Ми познайомилися чисто випадково. Я відразу ж зрозумів, що вона відьма, але внутрішній зв’язок між нами був незаперечним, – пояснив Метью. – На неї напали одноплемінники…
Рука, більше схожа на лапу, піднялася, вимагаючи тиші. Філіп знову пильно подивився на свого сина.
– Маттеусе, – ліниво прогарчав Філіп, і це справило несподіваний ефект на Метью: він умить замовк, мов батогом оперезаний. – Ти хочеш мені сказати, що й сам потребуєш мого захисту?
– Звісно,
– Тоді замовкни і дай відьмі висловитися.
Збираючись задовольнити вимогу Філіпа, щоб ми з Метью отримали змогу якомога швидше позбутися його нервуючої присутності, я швидко прикинула, як найкраще розповісти йому про наші останні пригоди. Обдумування кожної подробиці забрало б надто багато часу, а можливість того, що під час моєї розповіді Метью з якоїсь причини вибухне, була дуже імовірною. Набравши повні груди повітря, я почала.
– Звуть мене Діана Бішоп, і мої мати та батько були потужними чаклунами. Їх убили інші відьми та відьмаки, коли вони були далеко від домівки, а я була ще малою дитиною. Перед своєю смертю вони зачаклували мене. Моя мати була провидицею і тому передбачала те, що мало статися.
Філіп підозріло звузив очі. Я зрозуміла його обачність. Бо мені й самій і досі було дивно, чому двоє людей, котрі любили мене, порушили моральний кодекс відьом і закували свою єдину доньку в магічні кайдани.
– Коли я зростала, то була для нашої родини постійним джерелом ганьби: відьма, що не може запалити свічу або як слід накласти закляття. Тож я відвернулася від Бішопів і подалася до університету. – Від цих відвертих слів Метью стривожено завовтузився у своєму кріслі. – Я вивчала там історію алхімії.
– Діана вивчає мистецтво алхімії, – поправив Метью, кинувши на мене попереджувальний погляд. Але його викривлена напівправда не задовольнила б Філіпа.
– Я – мандрівниця у часі. – Ця фраза на мить непорушно зависла між нами трьома в повітрі. – У вас це називається «fileuse de temps», тобто прядильниця часу.
– О, та мені добре відомо, хто ви, – мовив Філіп так само лінивим тоном. На обличчі Метью відбився вираз мимовільного подиву. – Я жив дуже довго, мадам, і знав багатьох створінь. Ви – не з цього часу, не з минулого, тому ви, напевне, з майбутнього. І Маттеус, напевне, прибув сюди разом із вами, бо він – не той чоловік, яким був вісім місяців тому. Той Метью, якого я добре знаю, ніколи б не удостоїв відьму другим поглядом. – Вампір глибоко зітхнув. – Мій онук попередив мене, що ви обоє маєте дуже дивний запах.
– Філіпе, я зараз все поясню… – але того вечора Метью не судилося завершувати свої фрази.
– Хоча нинішня ситуація й має багато бентежних аспектів, я радий, що з часом людство виробило раціональний підхід до гоління і усвідомило його необхідність, – мовив Філіп, ліниво почесавши свою акуратно підстрижену бороду та вуса. – Бо, зрештою, борода – це розсадник вошей, а не джерело мудрості.
– Мені постійно кажуть, що без бороди Метью має неповноцінний вигляд, немов щойно перехворів на серйозну хворобу, – зітхнула я. –
Філіп відмахнувся від моїх слів.
– Організувати бороду – то нескладно. Ви щось сказали мені про свій інтерес до алхімії…
– Так. Я віднайшла книгу, яку багато хто шукав. Із Метью я познайомилася, коли він прийшов до мене вкрасти її, але не зміг, бо я на той час уже випустила її зі своїх рук. І потім кожне створіння в радіусі багатьох миль довкола почало за мною стежити. Мені навіть довелося кинути роботу!
Почулося щось схоже на придушений сміх, і м’язи на підборідді Філіпа затряслися.
Я виявила для себе, що з левами важко сказати – коли їм весело, а коли вони збираються стрибнути на тебе.
– На нашу думку, це книга про походження видів, – зауважив Метью. На його обличчі з’явився гордий вираз, хоча книгу ту я замовила зі схову абсолютно випадково. – Той манускрипт сам знайшов Діану. Допоки решта створінь розбиралися, що ж потрапило їй до рук, я встиг закохатися в неї.
– Значить, це тривало досить довго, – задумливо мовив Філіп, склавши хаткою долоні перед підборіддям і впершись ліктями в край столу.
– Ні, – заперечила я, подумки зробивши деякі підрахунки. – Лише два тижні. Хоча Метью довго не розкривав мені своїх почуттів і зробив це лишень тоді, коли ми опинилися у Сеп-Турі. Але тут теж було небезпечно. Одного вечора я вийшла з нашої спальні надвір. І в парку на мене напала інша відьма й викрала мене.
Філіп блискавично перевів погляд з мене на Метью.
– У стінах замку була відьма?
– Так, – коротко відповів Метью.
– Скоріше, вона над ними витала, – обережно поправила я, іще раз заволодіваючи увагою його батька. – Не думаю, що яка-небудь відьма коли-небудь торкалася землі в Сеп-Турі, якщо це так важливо. Ну, звісно, окрім мене.
– Ясна річ, – кивнув головою Філіп. – Продовжуйте.
– Вона понесла мене до замку Ля-П’єр. Там був Доменіко. І Герберт. – Із виразу обличчя Філіпа я побачила, що він знав і про замок, і про тих двох вампірів, які мене в ньому зустріли.
– Не рий другому яму, сам до неї потрапиш, – пробурмотів Філіп.
– Моє викрадення було здійснене за наказом Конгрегації, і відьма на ім’я Сату намагалася силою дізнатися у мене про магію. Коли їй це не вдалося, вони кинула мене до потаємної підземної темниці.
Рука Метью потягнулася до заглибини на моїй талії, як і кожного разу, коли заходила мова про той злощасний вечір. Філіп помітив цей порух, але не сказав нічого.
– Після того як я втекла, мені вже не можна було залишатися в Сеп-Турі й наражати Ізабо на небезпеку. Розумієте, з мене виходила вся ота магія, яку я не могла контролювати. Тому ми з Метью подалися до мене додому, до будинку моєї тітки. – Я зробила паузу, розмірковуючи, як краще пояснити, в якому місті той будинок розташовувався. – Ви чули легенди, які розповідають піддані Гелоугласа про землі, що лежать на заході за океаном? – Філіп кивнув. – Саме там і живуть мої тітки. Ну, принаймні приблизно.