Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
Кімната, де Клермони тримали більшість своїх книжок, становила середньовічний різновид приміщення вельми схожого на ті, до яких я звикла у двадцять першому сторіччі. Занурившись в аромат паперів, шкіри та чорнил, я відчула, як значна частина самотності покинула мене. Це був знайомий мені світ.
– Нам належить виконати багацько роботи, – тихо сказала я, обернувшись обличчям до васалів родини. – По-перше, я хотіла б попросити вас обох дещо мені пообіцяти.
– Ви хочете, щоб ми присягнулися, мадам? – спитав Ален, підозріло зиркнувши на мене.
Я кивнула.
– Якщо мені знадобиться що-небудь, що потребуватиме сприяння мілорда, а тим паче його батька, будь
Чоловіки поглянули на мене боязко, але з цікавістю.
– 'Oс, – погодився Ален, кивнувши головою.
Та, незважаючи на такий сприятливий початок, моє перше «командне» зібрання почалося зі скрипом. П’єр відмовлявся сидіти у моїй присутності, а Ален сідав тільки тоді, коли сідала я. Але, зважаючи на моє зростаюче занепокоєння своїми обов’язками в Сеп-Турі, сидіти непорушно я ніяк не могла, тож скінчилося тим, що ми утрьох почали ходити кругами по бібліотеці. І поки ми отак кружляли, я вказала, які книги слід принести до кімнати Луїзи, швидко замовила необхідні припаси й наказала віддати моє подорожнє вбрання кравцеві, щоб той скористався ним як зразком для виготовлення основних речей мого майбутнього гардеробу. Я погодилася носити речі Луїзи де Клермон іще два дні. І пригрозила, що після цього реквізую у П’єра його бриджі та панчохи. Така ганебна перспектива вселила в їхні серця трепетний жах.
Другу та третю годину нашого зібрання ми присвятили обговоренню внутрішнього розпорядку шато. Я ще не мала досвіду управління таким складним господарством, але знала, які питання слід ставити. Ален назвав мені імена головних управляючих та коло їхніх службових обов’язків, надав короткі відомості стосовно найбільш авторитетних провідних особистостей села, надав звіт про тих, хто на цей момент проживав у замку, і спрогнозував потенційних гостей на наступні кілька тижнів.
Після цього ми перебралися до кухонних приміщень, де я познайомилася з шеф-кухарем. Він був теплокровною людською істотою, зовні схожою на П’єра – то був худий, як тростина, і невисокий на зріст чоловічок. Як у мультиплікаційного персонажа моряка Папая, вся його сила зосереджувалася в передпліччях, які були товсті, наче стегна. І недивно: невдовзі я побачила, як він узяв велетенський кусень тіста, зважив його, а потім поклав на посипану борошном поверхню столу і почав розминати й розкачувати рівненьким шаром. Як і я, Шеф, вочевидь, був здатен думати тільки тоді, коли перебував у русі.
До нижніх поверхів замку просочилася чутка про те, що теплокровна гостя спить у кімнаті поруч із апартаментами голови родини де Клермонів. Зважаючи також на мій запах і моє меню, за першою чуткою не забарилася й друга – про мої стосунки з мілордом і про те, ким я є насправді. Коли ж ми опинилися в самісінькому епіцентрі пекельного жару від печей та пекельної роботи, до моїх вух долетіли слова «sorci`ere» та «masca» – французькі та окситанські відповідники слова «відьма». Шеф зібрав кухонний персонал – численний та з хитромудрою візантійською ієрархією. Це дало їм можливість побачити мене зблизька на власні очі. Декотрі з них були вампірами, решта – людьми. І серед них був один демон. Я подумки зробила собі помітку: з цією молодою жінкою, чий погляд легенько штовхав мене у щоки своєю відвертою цікавістю, слід буде поводилися по-доброму та запопадливо, допоки не проявляться її сильні та слабкі місця.
Я рішуче налаштувалася говорити англійською лише у разі крайньої потреби, і то лишень з Метью, його батьком, Аленом та П’єром. У результаті моя розмова з шеф-кухарем та його помічниками вийшла
Шеф потеплішав до мене душею, коли я похвалила його пекарський талант, високо оцінила організацію роботи на кухні й висловила побажання, аби він без зволікань доповідав мені, чого потребує для того, щоб займатися своєю кулінарною магією. Однак остаточно наші гарні стосунки встановилися тоді, коли я спиталася про улюблені страви та напої Метью. Шеф відразу ж пожвавішав, замахав своїми худорлявими, мов палиці, руками і заторохтів зі швидкістю сто слів на секунду, бідкаючись про те, що мілорд охляв і став схожий на скелет і що в цьому винні англійська кухня зокрема та англійці взагалі, бо вони нехтують мистецтвом куховарства.
– Хіба ж я не послав Шарля, щоб той піклувався про потреби мілорда? – вигукнув Шеф окситанською скоромовкою, піднімаючи тісто і гепаючи ним об стіл. П’єр ледь встигав за ним зі своїм перекладом. – Я втратив свого найкращого помічника, а тим англійцям як об стінку горохом! Мілорд має витончений смак, і його до їжі треба спокушати, інакше він не їстиме й почне худнути.
Від імені Англії я принесла йому вибачення і спиталася, що ми маємо зробити удвох, щоб до мілорда повернулося колишнє здоров’я, хоча мене лякала думка про те, що мій чоловік стане тоді ще дужчим.
– Наскільки мені відомо, йому подобається сира риба та сира оленина, еге ж?
– Мілорд потребує крові. І він не питиме її, якщо вона не буде приготована належним чином. Ходімо, покажу.
Шеф повів мене до кімнати дичини, де над срібними лотками висіли туші кількох тварин. Із їхніх надрізаних ший у лотки стікала кров.
– Кров для мілорда можна збирати лише в срібний, скляний та череп’яний посуд, інакше він її не питиме, – проінструктував мене Шеф, застережливо піднявши палець.
– А чому?
– Тому що інші посудини псують кров своїми поганими присмаками та запахами. А оця – чиста. Ось понюхайте, – сказав Шеф, подаючи мені чашку. Мене ледь не вивернуло від металічного запаху, і я швидко прикрила долонею рота й носа. Ален дав знак, щоб чашку з кров’ю забрали геть, але я зупинила його поглядом.
– Будь ласка, продовжуйте, Шефе.
Шеф схвально поглянув на мене і продовжив описувати делікатеси, з яких складалося меню Метью. Він розповів, що мій чоловік полюбляє яловичий бульйон із вином та спеціями, який слід подавати охолодженим. Він також охоче п’є кров куріпок, але в невеликих кількостях і не рано вранці. Мадам де Клермон – не така розбірлива й витончена у своїх смаках, повідав мені Шеф, сумно похитуючи головою, але її вовчий апетит не передався синові.
Я мимоволі здригнулася, пригадавши, як разом з Ізабо їздила на полювання.
Устромивши кінчик пальця у срібну чашу, Шеф витягнув його, підняв догори, якусь мить вдивлявся в темно-червону рідину, що поблискувала в тьмяному світлі, а потім встромив у рота і почекав, поки краплина крові скотиться по язику.
– Звісно, кров оленя-самця – його улюблена. Вона не така густа й багата, як кров людини, але схожа за смаком.
– А можна я спробую? – невпевнено спитала я, простягаючи до чашки мізинець. Від оленини мене вернуло. Може, кров оленя виявиться інакшою на смак?