Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
– Oui. Селяни та мілорд будуть поститися аж до вечора перед Різдвом. А сімнадцятого грудня домочадці розговлятимуться разом із володарем. – Цікаво, а як постяться вампіри? Тут із моїх знань християнських релігійних обрядів було мало толку.
– А що трапляється на сімнадцяте грудня? – поцікавилася я, занотовуючи й цю дату.
– Та це ж сатурналії, мадам, – пояснив П’єр. – Свято на честь бога врожаю. Сір Філіп дотримується старовинних звичаїв.
Тут доречніше було б сказати «стародавніх». Сатурналії не святкувалися
– Почнімо з початку, Алене. Що конкретно відбувається в цьому домі під час вищезгаданих свят?
Через півгодини обговорення і після заповнення трьох додаткових аркушів паперу я залишилася наодинці зі своїми книгами, паперами та пульсуючим головним болем. Трохи згодом у великій залі я почула якісь рухи, а потім – гучний регіт. Знайомий голос, але якийсь глибший та емоційніший, аніж той, до якого я звикла, вигукнув привітання.
Метью. Не встигла я відсунути свої папери, як він уже був поруч.
– А ти помітила взагалі мою відсутність? – Обличчя Метью пашіло рум’янцем. Відсунувши пальцями кучеряве пасмо волосся, він притягнув мене за шию і міцно поцілував. На його язиці не було крові – лише присмак вітру та довколишньої природи. Значить, Метью просто їздив верхи, а не полював. – Вибач за те, що трапилося сьогодні вранці, mon ceur, – прошепотів він мені на вухо. – Вибач, що я поводився так огидно. Прогулянка покращила його настрій, а його поводження з батьком вперше стало природним та невимушеним.
– Діано, – озвався Філіп, виходячи з-за спини свого сина. Узявши найближчу до нього книгу, він підніс її до вогню, щоб краще роздивитися, і погортав її сторінки. – Ага, ти читаєш «Історію франків», смію думати, вже не вперше. Ця книга вийшла б значно цікавішою, якби мати Григорія наглядала за її написанням. Латинська мова Арментарії завжди була вражаючою. Мені весь час було приємно читати її листи.
Мені ще ніколи не доводилося читати відому книгу Григорія Турського з французької історії, але Філіпу зовсім не обов’язково було про це знати.
– Коли вони з Метью ходили до школи в Турі, той знаменитий Григорій був іще дванадцятирічним хлопчиком. Метью був набагато старшим за вчителя, не кажучи вже про учнів, і на перервах дозволяв хлопцям їздити на ньому, як на коні. – Філіп знову проглянув сторінки. – А де ж розділ про велетня? Це моє улюблене місце в книзі.
Увійшов Ален, несучи на таці дві срібні чаші, і поставив їх на стіл біля каміна.
– Merci, Alain, – сказала я, кивнувши на тацю. – Напевне, ви обидва зголодніли. Оце прислав вам Шеф – підкріпитися. А чому не розповідаєте мені, як провели ранок?
– Я не хочу… – почав було Метью, але я з його батьком обурено запротестували. Філіп, злегка схиливши голову, чемно уступив мені право говорити першою.
– Не хочеш, а треба, – сказала я. – Це кров куріпки, яка піде тобі
– А що ти знаєш про кров куріпок та піст? – спитав Метью, легенько смикнувши мене за кучеряве пасмо, що вибилося із зачіски. Я поглянула йому в сіро-зелені очі.
– Більше, ніж знала учора, – відповіла я. І, вивільнивши пасмо, подала йому його чашу.
– Я поїм деінде, – втрутився у розмову Філіп. – І залишаю вас із вашою суперечкою.
– Тут суперечки немає. Метью має бути здоровим. А куди це ви їздили на прогулянку? – Я взяла чашу з оленячою кров’ю і подала її Філіпу.
Той поглянув спочатку на синове обличчя, а потім перевів очі на мене. І сліпуче посміхнувся, але я безпомилково помітила, що він вивчає мене поглядом. Узявши подану йому чашу, Філіп підняв її, немов збираючись виголосити тост.
– Дякую, Діано, – сказав він голосом, сповненим дружнього почуття.
Але ці дивовижні й химерні очі, що не пропускали найдрібнішої деталі, увесь час стежили за мною, поки Метью розповідав про те, чим вони займалися вранці. Відчуття весняної відлиги підказало мені – то Філіп перевів свою увагу на сина. Я не могла встояти проти спокуси крадькома глянути на нього – чи можна буде здогадатися, про що він думає? Наші погляди зустрілися й зіштовхнулися. Попередження було чітким і недвозначним: Філіп де Клермон щось замислив.
– А як тобі кухня? – поцікавився Метью, переводячи розмову в мій бік.
– Чудова, – відповіла я, виклично втупившись у хитрі очі Філіпа. – Просто прекрасна.
Може, Філіп і був дивовижним, але він був також незбагненним і своєю поведінкою міг кого завгодно довести до сказу. Утім, Метью попереджав мене про це.
Наступного ранку ми сиділи з Метью в залі, як раптом біля нас зненацька вималювався мій свекор – немов з повітря матеріалізувався. Недивно, що люди вважають вампірів здатними трансформуватися в кажанів. Я підняла шматок підсмаженого хліба, вмоченого в золотистий жовток рідко звареного яйця.
– Доброго ранку, Філіпе.
– Доброго ранку, Діано, – кивнув мені Філіп. – Ходімо, Метью. Мусиш підхарчитися. Оскільки ти не хочеш робити цього перед своєю дружиною, то ми поїдемо з тобою на полювання.
Метью завагався, збентежено поглянув на мене, а потім відвернувся.
– Може, завтра?
Філіп стиха вилаявся і похитав головою.
– Мусиш зайнятися власними потребами, Маттеусе. Зголоднілий і виснажений маньясанг – не найкращий попутник для будь-кого, а тим більше для теплокровної відьми.