Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
До зали увійшли двоє чоловіків, збиваючи сніг зі своїх чобіт. Крізь різьблену дерев’яну ширму проникло холодне зимове повітря. Метью тоскно поглянув на двері. Полювання на оленя по замерзлому й засніженому ландшафту не лише б забезпечило харчем його тіло, а й прочистило б розум. І якщо судити з учорашнього дня, сьогодні він повернеться у ще ліпшому настрої.
– Ти за мене не турбуйся, я й так маю багато роботи, – запевнила я, беручи його за руку й підбадьорливо стискаючи.
Після сніданку ми з Шефом обміркували меню на суботній бенкет, після якого мав розпочатися передріздвяний піст. Потім я обговорила свої потреби в одежі з сільською кравчинею та швачкою. Зважаючи
Я намагалася запам’ятати у кузні кожну деталь, знаючи, що це знання може мені знадобитися в реальному житті як історику, коли я повернуся до свого сьогодення.
За винятком години, проведеної в кузні, мій день був типовим для тогочасної дворянки. Відчуваючи, що досягла значного прогресу у вростанні в моє суспільне оточення, я провела кілька приємних годин, читаючи та вправляючись у каліграфії. Зачувши, як музики «розігріваються» перед останнім святом, після якого мав настати довгий місячний піст, я попрохала їх дати мені урок із танців. А трохи згодом пішла шукати пригод у коморі й уже невдовзі із величезним задоволенням займалася пароваркою, мідним дистилятором та маленьким барильцем старого вина. Двоє позичених на кухні хлопців підтримували вогонь, дмухаючи на червоні вуглини шкіряними міхами, які тяжко зітхали кожного разу, коли Том'a з Етьєном натискали на них.
Перебування в минулому надало мені прекрасну можливість перевірити на практиці те, що я знала лише в теорії. Понишпоривши у причандаллі Марти, я зупинилася на плані, який полягав у виготовлені винного спирту – основної субстанції, використовуваної в алхімічних процедурах. Однак невдовзі я вже чортихалася.
– Воно ніколи не конденсуватиметься як слід, – роздратовано зауважила я, дивлячись, як із дистилятора тікає пара. Хлопчики з кухні співчутливо прицмокували язиками, а я тим часом проглядала один фоліант, котрий видобула з бібліотеки де Клермонів. Там на полицях було багацько всіляких цікавих книжок. І одна з них просто не могла не містити описання способу позбутися течі у дистиляторі.
– Мадам! – тихо гукнув Ален, з’являючись на порозі.
– Що? – спитала я, повертаючись до нього і витираючи руки об сплутані складки моїх спідниць.
Ален оглянув кімнату і вжахнувся. Моя темна накидка без рукавів була недбало кинута на спинку сусіднього крісла, важка оксамитова блуза – начеплена на край мідного казанка, а ліф висів під стелею на зручному гакові для великих казанів. Хоча й відносно роздягнена, як за стандартами шістнадцятого сторіччя, я й досі мала на собі корсет, лляну сорочку з високим коміром та довгими рукавами, кілька нижніх спідниць та простору верхню спідницю – на вагу це більше одягу, ніж я зазвичай вдягаю на лекції. Тим не менше, я відчула себе майже голою, але гордовито підняла підборіддя – нехай Ален хоч слово посміє сказати. Йому вистачило розуму відвернутися.
– Шеф не знає, що робити з сьогоднішньою вечерею, – сказав Ален.
Я нахмурилася. Шеф просто не міг не знати, що робити.
– Домочадці вже давно хочуть їсти й пити, але без вас вони не можуть сісти до столу. Якщо в Сеп-Турі перебуває хто-небудь із родини, то ця особа має головувати під час вечері. Така традиція.
З’явилася Катрін із мискою та рушником. Я занурила пальці у теплу ароматизовану лавандою воду.
– І скільки ж ви отак чекали? – спитала я, знімаючи з передпліччя Катрін рушник. Велика зала, повна
– Понад годину. Вони чекатимуть, доки з села не прийде звістка, що Роже закривається на ніч. Він – хазяїн корчми. На вулиці холодно, а до сніданку чекати іще багато годин. Сір Філіп навів мене на думку, що… – Ален замовк, кинувши на мене винуватий погляд.
– Vite (Мерщій), – кинула я, показуючи на свою розкидану одіж. – Допоможи мені вдягнутися, Катрін.
– Bien s^ur (Аякже). – Катрін поставила миску і рушила до мого ліфа, що висів на гачку. Велика чорнильна пляма, що на ньому розпливлася, поклала край моїй надії мати за столом респектабельний вигляд.
Коли я увійшла до зали, об кам’яну підлогу заскреготіли лави – то підвелися більше трьох десятків теплокровних та холоднокровних створінь. І в цьому скреготі чулася нотка докору. Знову сівши, домочадці з голодним ентузіазмом накинулися на страви, а я взяла собі куряче стегно, а від решти відмовилася помахом руки.
Здавалося, минула ціла вічність, поки не повернулися Метью та його батько.
– Діано! – вигукнув Метью, обходячи дерев’яну ширму, явно сконфужений тим, що я сиджу на чолі родинного столу. – Я гадав, що ти будеш нагорі або у бібліотеці.
– Я вирішила, що з мого боку буде набагато чемніше сидіти отут, зважаючи на те, скільки роботи вклав Шеф у приготування вечері. – Мій погляд перемістився на Філіпа. – Як пройшло полювання, Філіпе?
– Нормально. Але кров тварин забезпечує лише тимчасове насичення. – Він поманив пальцем Алена і вперся своїм холодним поглядом у мій стоячий комір, що закривав шию.
– Досить. – Голос Метью прозвучав тихо, але нотка застереження чулася в ньому безпомилково чітко. Усі присутні повернули голови в його бік. – Слід було дати їм вказівку починати без нас. Дозволь відвести тебе нагору, Діано. – Усі враз повернули голови до мене, очікуючи, що ж я відповім.
– Я ще не доїла, – відказала я, жестом вказуючи на свою тарілку. – І решта теж не доїли. Сідай біля мене і випий вина. – Може, Метью й князь доби Ренесансу, як за суттю, так і за стилем, але я не збиралася виструнчуватися за його командою.
Метью сів поруч, а я примудрилася заштовхнути в себе іще кілька шматочків курятини. Коли напруження стало нестерпним, я підвелася. І знову скреготнули лави – то піднялися домочадці.
– Так швидко попоїли? – здивувався Філіп. – Тоді доброї ночі, Діано. Метью, я чекаю тебе у себе. Дивно, але чомусь мені закортіло в шахи пограти.
Метью проігнорував батька і простягнув мені руку. Виходячи із зали й піднімаючись до родинних покоїв, ми не обмінялися ані словом. Нарешті біля моїх дверей Метью взяв себе в руки настільки, що наважився розпочати зі мною розмову.
– Філіп ставиться до тебе так, наче ти якась економка. Це нестерпно.
– Твій батько ставиться до мене, як до жінки його доби. Та я це якось переживу, повір мені, Метью. – Я зробила паузу, щоб набратися сміливості. – Ти коли востаннє харчувався істотою, яка пересувається на двох ногах? – Перед тим як ми покинули Медісон, я змусила його попити трохи моєї крові, а ще він підхарчувався якоюсь теплокровною істотою в Канаді, чийого імені я не знала. За кілька тижнів до цього Метью убив в Оксфорді Джиліан Чемберлен, яка стежила за мною і погрожувала мені. Може, він і нею підхарчився, не знаю. І я не сумнівалася, що окрім перелічених випадків, упродовж багатьох місяців його уста пили лишень кров тварин.