Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
– А чому ти питаєш? – різко спитав Метью з підозрою в голосі.
– Філіп каже, що зараз ти не такий дужий, який маєш бути. – Я стиснула в руці його долоню. – Якщо маєш потребу підхарчитися, але не можеш узяти кров незнайомця, то можеш узяти мою. Я так хочу.
Не встиг Метью відповісти, як на сходах почулося іронічне хихикання.
– Обережніше, Діано. Ми, маньясанги, маємо гострий слух. Запропонуй свою кров кому-небудь у цьому домі – і тоді вовків уже не стримати. – Біля початку сходів стояв Філіп, упершись руками в боки аркового проходу.
Метью розлючено обернувся до нього.
– Іди геть, Філіпе!
– Ця відьма – зухвала й нерозсудлива. І саме я несу відповідальність
– Ця відьма моя, – холодно мовив Метью.
– Іще ні, – відказав Філіп, спускаючись сходами з удаваним співчуттям і хитаючи головою. – А, може, й ніколи не буде твоєю.
Після цієї сутички Метью став іще більше стриманим і скритним. Наступного дня він і досі злився на батька, але замість вимістити своє невдоволення на тому, хто його спричинив, прискіпувався до всіх інших: до мене, до Алена, П’єра, Шефа та всіх тих, хто мав нещастя трапитися на його шляху. Домочадці й без того були заведені й заклопотані через прийдешнє свято, і Філіп, кілька годин терпівши коники свого сина, поставив його перед вибором: піти поспати, щоб прокинутися у кращому гуморі, або підхарчитися. Натомість Метью обрав третій варіант і пішов нишпорити в архівах де Клермонів – може, там знайдеться якийсь натяк на нинішнє місцезнаходження манускрипту Ешмол-782. Залишена на самоті й вільна чинити на власний розсуд, я повернулася до кухні.
Філіп застав мене у коморі Марти, де я, закотивши рукави, сиділа навпочіпки біля дистилятора, який і досі не бажав вправно функціонувати і наповнював усе приміщення парою.
– Метью пив твою кров? – різко спитав Філіп, ковзнувши поглядом по моїх передпліччях.
У відповідь я підняла догори ліву руку. М’яке полотно скотилося вниз до плеча, оголивши нерівний шрам на внутрішній поверхні мого ліктя. Я навіть зробила надріз, щоб Метью було легше пити.
– Де ще? – спитав Філіп, перевівши свій уважний погляд мені на торс.
Другою рукою я оголила собі шию. Там рана була глибшою, але її зробив сам вампір, і тому шрам вийшов значно акуратнішим.
– Ну ти й дурепа! Дозволила очманілому маньясангу попити твоєї крові не лише з руки, а й із шиї! – отетеріло мовив Філіп. – Угода забороняє маньясангу пити кров відьом та демонів. Тобі ніколи не звільнитися від Метью, неважливо – спатиме він з тобою чи ні.
– Метью знає, що я ніколи не покину його.
– Покинеш – і це однозначно. Одного дня твоє життя на цій землі добіжить кінця, і тобі доведеться здійснити свою завершальну подорож до потойбічного світу. А Метью, щоб не сумувати, теж захоче піти за тобою стежиною смерті. – У мене чомусь не виникло сумнівів стосовно правдивості цього пророцтва.
Одного разу мати Метью вже розповідала мені історію його створення: про те, як він упав з риштування, зводячи стіни для сільської церкви. Навіть коли я почула цю історію вперше, у мене з’явився сумнів: а чи не намагався Метью скінчити життя самогубством через смерть коханої дружини Бланки та сина Лукаса?
– Шкода, що Метью християнин. Його Богові все мало. Він ніяк не задовольниться.
– Чому? – спитала я, ошелешена несподіваною зміною теми.
– Коли ти або я робимо щось негарне, то зводимо рахунки з божествами – і живемо собі далі, сподіваючись, що в майбутньому станемо кращими. А син Ізабо зізнається у своїх гріхах і розкаюється – знову і знову: за своє життя, за те, ким він є, за те, що зробив. Він завжди дивиться назад, і цьому немає кінця.
– Це тому, що Метью – чоловік сильної віри, Філіпе. – У житті Метью було духовне осердя, яке мало значний вплив на його ставлення до науки
– Хто – Метью? – спитав Філіп так, наче не повірив власним вухам. – Та в ньому віри менше, аніж у будь-кому, кого я знав. Усе, що він має, – це вірування, а це дещо вельми відмінне від віри і залежить від голови, а не від серця. Метью завжди мав гострий розум, здатний оперувати такими абстракціями, як Бог. Саме завдяки цій обставині він і зміг примиритися з тим, ким він став після того, як Ізабо зробила його одним із членів нашої родини. У кожного маньясанга це відбувається по-своєму. Мої сини обрали інші шляхи: війну, кохання, парування та надбання багатств. Але для Метью ідеї завжди важили найбільше.
– Вони й зараз важать для нього найбільше, – тихо мовила я.
– Але ідеї далеко не завжди бувають достатньо сильними, щоб забезпечити підґрунтя для хоробрості, підштовхнути до неї. Вони не завжди дають надію на краще майбутнє. – Обличчя Філіпа стало задумливим. – Ти недостатньо добре знаєш свого чоловіка.
– Звісно, я його не знаю так добре, як ви. Ми – відьма та вампір, які кохають один одного, хоча нам це забороняють. Угода забороняє нам публічно залицятися і прогулюватися під місячним сяйвом. – Мій голос зазвучав гучніше й емоційніше. – Поза межами цих чотирьох стін я не можу ані за руку його взяти, ані обличчя торкнутися через страх, що нас хтось помітить і його за це покарають.
– Десь посеред дня Метью ходить до сільської церкви, а тобі каже, що пішов шукати твою книжку. Він і сьогодні туди пішов. Можеш за ним одного дня простежити. Раптом це дасть тобі змогу краще його пізнати.
У понеділок об одинадцятій ранку я пішла до церкви, сподіваючись, що там нікого немає. Але, як і казав мені Філіп, там був Метью.
Він не міг не почути, як за мною зачинилися важкі двері, не міг не почути відлуння моїх кроків, коли я ступила на долівку, але не обернувся, залишившись стояти навколішки якраз праворуч від вівтаря. Попри холодну погоду, на Метью була легенька лляна сорочка, бриджі, панчохи та черевики. Я змерзла від одного лише погляду на нього і міцніше закуталася в накидку.
– Твій батько сказав, що я знайду тебе тут, – лунко сказала я у порожньому просторі приміщення.
У цій церкві я опинилася вперше і тому з цікавістю озирнулася довкола. Як і багато релігійних споруд у цій частині Франції, церква Сен-Люсьєн була старовинною навіть у 1590 році. Її прості лінії цілковито відрізнялися від стрімкої висоти і мереживної кам’яної кладки готичних соборів. Широку арку, що відділяла апсиду від нефа, оточували яскраві фрески. Вони прикрашали також кам’яні пояси над аркадами під високими вікнами в горішній частині стін. Більшість цих вікон давали волю стихіям, хоча хтось зробив несміливу спробу засклити ті з них, що розташовувалися найближче до дверей. Гострий дах тримався на перехрещених товстих брусах, що свідчило про неабияку майстерність теслярів та каменярів.
Коли я вперше побувала в Старій Хижці, будинок Метью нагадав мені його самого. Його особистість проявлялася й тут – у геометричних фігурах брусів та бездоганно розташованих арках, що перекривали обшир між колонами.
– Ти сам побудував її.
– Частково. – Метью підняв очі до вигнутої апсиди з її образом Христа на троні з піднятою рукою і готового відправляти Своє правосуддя. – Здебільшого неф. Апсиду завершили, коли мене… не було.
Над правим плечем виднівся якийсь святий із зосередженим суворим обличчям. Його очі строго дивилися на мене. У руках він тримав теслярський трикутник та білу лілею з довгим стеблом. То був Йосип – чоловік, котрий без зайвих запитань покірливо взяв собі дружиною вагітну діву.