Сповідь відьом
Шрифт:
Я вигнула шию, щоб поглянути на нього, але він відвів погляд і суворо втупився в темряву у вікні.
— Ти ж казав, що ми поєдналися на все життя.
— Ніщо не змінить моїх почуттів до тебе, але ти не вампір. Те, що сталося з тобою сьогодні… — Метью на мить зупинився, а потім продовжив: — Якщо ти передумала про все… про мене… то я зрозумію тебе.
— Навіть Сату не вдалося змусити мене передумати. А вона ой як старалася! Моя мати анітрохи не сумнівалася, коли казала, що ти — той, кого я чекала. Саме тоді я й злетіла. — Це було не зовсім так: моя мати сказала, що
— А ти впевнена? — Метью підняв моє підборіддя і пильно вдивився мені в обличчя.
— Цілком і повністю.
Розпач на його обличчі розвіявся. Метью був нахилився поцілувати мене, але за мить відсахнувся.
— Губи — єдине місце на моєму тілі, яке не болить, — запевнила його я. — До того ж мені приємно знати, що є на цьому світі створіння, які не завдають мені болю.
Він легенько притиснув свої губи до моїх, дихнувши на мене корицею та гвоздиками. Цей запах відігнав спогади про Ля П’єр, і на кілька секунд я заплющила очі й спромоглася розслабитися в його обіймах. Але настійна необхідність знати, що буде далі, знову повернула мене до настороженого стану.
— Ну… і що ж тепер? — знову спитала я.
— Ізабо має рацію. Нам треба їхати до твоєї родини. Вампіри не допоможуть тобі навчитися магії, що криється в тобі, а відьми не припинять переслідувань.
— Коли поїдемо? — Дивно, але після Ля П’єра мені було приємно дозволяти Метью чинити так, як він вважав за потрібне.
Метью аж смикнувся піді мною від несподіванки, бо не очікував від мене такої швидкої згоди.
— Ми полетимо до Ліона разом із Болдвіном. Його літак заправлений і готовий до злету. Сату та решта відьом із Конгрегації швидко не повернуться сюди. Але згодом повернуться, — похмуро сказав він.
— А Ізабо та Марта будуть у безпеці тут, у «Семи вежах», коли тебе не буде поруч?
Піді мною загуркотів гучний сміх Метью.
— Вони часто опинялися в центрі майже всіх важливих збройних конфліктів в історії. Навряд чи їм дошкулятимуть зграя злобних вампірів чи кілька надміру допитливих відьом. Втім, перед від’їздом я про дещо потурбуюсь. Ти відпочинеш тут, якщо з тобою побуде Марта?
— Мені треба свої речі зібрати…
— Це зробить Марта. Ізабо їй допоможе, якщо ти захочеш.
Я кивнула. Думка про повернення Ізабо до кімнати навдивовижу заспокоїла мене.
Ніжними рухами Метью пересадив мене на подушки, тихенько покликав Марту й Ізабо і жестом вказав собакам на сходи; ті завмерли, наче леви біля Нью-Йоркської громадської бібліотеки.
Жінки поралися в кімнаті, їхнє скрадливе човгання та уривки тихої розмови як заспокійливий шумовий фон зрештою мене заколисав. Я прокинулася за кілька годин і побачила, що моя стара спортивна сумка вже зібрана стоїть біля каміна, а Марта засовує до неї якусь бляшанку.
— Що то таке? — спитала я, стираючи з очей залишки сну.
— Твій чай. По чашці щодня — пам’ятаєш?
— Так, Марто. — Я знову опустила голову на подушки. — Дякую тобі. За все.
Марта погладила мене по лобі своїми вузлуватими
— Ти знаєш, а він тебе кохає. — Її голос прозвучав хрипкіше, аніж зазвичай.
— Знаю. Я теж його кохаю.
Гектор та Фелон повернули голови до сходів, приваблені звуком надто слабким, щоб я його почула. З’явилася темна постать Метью. Він підійшов до дивана, зміряв мене поглядом, поміряв мій пульс і схвально кивнув головою. Потім взяв мене на руки так, наче я нічого не важила, і поніс сходами вниз; морфій потурбувався про те, щоб замість болю в спині я відчувала лиш неприємне посмикування — і не більше. Нашу маленьку процесію замикали Гектор та Фелон.
Кабінет Метью освітлювався тільки вогнем каміна, що кидав довгасті тіні на книги та інші предмети. Метью затримав погляд на іграшковій дерев’яній вежі, мовчки прощаючись із Лукасом та Бланкою.
— Ми повернемося — як тільки зможемо, — пообіцяла я.
Метью всміхнувся, але усмішка не торкнулася його очей.
Болдвін чекав нас у залі. Гектор та Фелон крутилися біля ніг Метью, нікому не дозволяючи до нього підступитися. Він відпустив їх, щоб до нас могла підійти Ізабо.
Вона поклала мені на плечі свої прохолодні руки.
— Будь хороброю, доню, але слухайся Метью, — наказала вона мені й поцілувала в обидві щоки.
— Мені дуже жаль, що я накликала біду на ваш дім.
— Облиш, цей будинок бачив набагато гірше, — відказала вона й обернулася до Болдвіна.
— Якщо тобі щось знадобиться, дай мені знати, Ізабо, — сказав він, злегка торкаючись губами її щік.
— Аякже, Болдвіне. Безпечного тобі польоту, — стиха мовила вона, коли старший син виходив надвір.
— У батьковому кабінеті сім листів, — сказав матері Метью, коли Болдвін пішов. Він говорив тихо і дуже швидко. — За ними зайде Ален. Він знає, що робити. — Ізабо кивнула, і її очі яскраво спалахнули.
— Усе починається знову, — прошепотіла вона. — Твій батько пишався б тобою, Метью. — Доторкнувшись до його руки, вона підняла його сумки.
І ми вирушили — низка вампірів, собаки та відьма — через зелену галявину шато. Коли ми наблизилися до гелікоптера, його лопаті почали повільно обертатися. Метью підсадив мене в кабіну, а потім заліз і сам.
Ми злетіли, на мить звисли над освітленими стінами маєтку, а потім попрямували на схід, де у темному передранковому небі мерехтіли вогні Ліона.
Розділ 32
Усю дорогу до аеропорту я не розплющувала очей. Мине ще багато часу, поки політ не асоціюватиметься в мене з Сату.
У Ліоні все було зроблено блискавично швидко й ефективно. Звісно, Метью все організував ще з «Семи веж» і заздалегідь поінформував представників влади, що літак використають як медичний транспорт. Метью швидко продемонстрував свої документи, персонал аеропорту уважно вивчив моє обличчя, мене — попри мої протести — заштовхали до інвалідного візка і покотили до літака, а чиновник імміграційного відділу тим часом дріботів позаду, проставляючи печатки в моєму паспорті. Болдвін впевнено крокував попереду, і люди поспішно давали нам дорогу.