Сповідь відьом

Гаркнесс Дебора

— Вибач Міріам, мені дуже шкода, я дуже співчуваю тобі з приводу смерті твого чоловіка. Але я не Елеонора Сен-Леже, і тут не Єрусалим. Той інцидент трапився дуже давно, і Метью тепер — зовсім інша істота.

— А для мене все це наче вчора було, — безхитрісно зітхнула Міріам. — І знову Метью де Клермон хоче того, що він мати не може. Він не змінився.

У кімнаті запала тиша. Сара була сама не своя. Розказана Міріам історія підтвердила її найгірші підозри стосовно вампірів взагалі та Метью зокрема.

— Може, ти й залишишся вірною

йому навіть після того, як краще узнаєш його, — вела далі Міріам. — Але скільки ще створінь Метью доведе до загибелі в ім’я тебе? Ти гадаєш, що Сату Ярвінен уникне долі Джиліан Чемберлен?

— А що трапилося з Джиліан Чемберлен? — озвалася Емілі.

Міріам розтулила була рота, щоб відповісти, але я інстинктивно стиснула праву руку в кулак і клацнула вказівним та середніми пальцями, викинувши їх у бік її маленької вампірки. Вона схопилася за горло і натужно закашлялася.

— Як негарно з твого боку, Діано, — зауважила моя бабуся, пригрозивши пальцем. — Тримай себе в руках, дівчино.

— Не пхайте носа не у свою справу, бабусю, і ти, Міріам, також! — Я обпекла їх вбивчим поглядом і обернулася до Емілі. — Джиліан померла. Вони з Пітером Ноксом послали мені фото мами й тата в Нігерії. То була погроза, і Метью вирішив, що має мене захистити. То в нього такий інстинкт, те саме, що дихати. Будь ласка, спробуй пробачити його.

Емілі пополотніла.

— Він убив її лише за те, що вона прислала тобі фото?

— І не тільки за це, — пояснив Маркус. — Вона вже багато років шпигувала за Діаною. Джиліан із Пітером Ноксом вломилися до помешкання Діани в Нью-Коледжі й обшукали його. Вони шукали зразки її ДНК, щоби дізнатися більше про її силу й здібності. Якби вони дізналися про те, що ми знаємо тепер…

Якби Джиліан та Пітер Нокс дізналися про результати аналізів моїх ДНК, то мене б спіткала набагато гірша доля, аніж смерть. Утім, я була страшенно пригнічена тим, що Метью сам не розповів мені про Джиліан. Я сховала свої думки, намагаючись опустити завісу поза очима. Моїм тіткам не слід було знати, що мій чоловік щось приховував від мене.

Але нічого не можна було приховати від моєї бабці.

— Ой, Діано, — прошепотіла вона. — Ти впевнена, що добре розумієш те, що робиш?

— Я хочу, щоби ви негайно забралися з мого будинку. І ти теж, Діано.

Повільне безперервне тремтіння почалося в старому овочевому підвалі будинку під сімейною кімнатою і поширилося долівкою. Потім воно видерлося стінами і струснуло скло у віконних рамах. Сарине крісло гойднулося і притиснуло її до стола. Двері між їдальнею та сімейною кімнатою оглушливо грюкнули.

— Будинок не любить, коли Сара розпоряджається, — прокоментувала моя бабуся.

Моє ж крісло перекинулося

назад, і я опинилася на підлозі. Коли ж я рвучко підвелася, вчепившись у стіл, якісь невидимі руки різко крутнули мене і виштовхнули у двері до парадного входу. Двері їдальні затріснулися за мною, залишивши в їдальні двох вампірів, двох відьом та одну примару. Звідусіль чулися приглушені звуки обурення й роздратування.

Іще одна примара з обличчям, вкритим старечими зморшками, яку я ніколи не бачила раніше, вийшла з кімнати для гостей і поманила мене пальцем. Вбрана в довгу, до підлоги, темну спідницю, перехоплену вишукано прикрашеним корсетом, вона мала вперте підборіддя та довгий ніс, що безпомилково вказували на приналежність до Бішопів.

— Будь обережна, доню, — сказала вона низьким хрипким голосом. — Ти — істота на перепутті, ти — ні тут, ні там. Залишатися в цьому місці дуже небезпечно.

— Хто ти?

Не відповівши, вона поглянула на парадні двері. Вони беззвучно і плавно відчинилися на своїх зазвичай скрипучих завісах.

— Я завжди знала, що він прийде — прийде за тобою. Так мені казала моя мати.

Я розривалася між Бішопами та де Клермонами, одна моя частина хотіла повернутися до їдальні, а друга — бути з Метью. Примара усміхнулася, відчуваючи мою дилему.

— Ти завжди була дитям ні тут, ні там, як розділена навпіл відьма. Але немає шляху вперед, на якому немає Його. Куди б ти не пішла, ти мусиш вибрати Його.

І примара щезла, залишивши по собі слабкий флуоресцентний слід. У розчинені двері бліде обличчя й руки Метью ледь виднілися в темряві — розмита рухлива пляма на краю під’їзної доріжки.

Вийшовши надвір, я відкотила рукави, захищаючись від прохолодного повітря. І підняла ногу, щоб ступити крок. …А коли я її опустила, Метью стояв спиною до мене просто переді мною. Лише одним кроком я здолала відстань завдовжки з під’їзну доріжку.

Він розлючено і швидко говорив окситанською мовою. Напевне, на протилежному боці лінії була Ізабо.

— Метью, — тихо сказала я, намагаючись не переполохати його.

Він рвучко крутнувся і нахмурився.

— А, це ти, Діано. Я тебе не почув.

— А ти б і не зміг почути. Можна мені поговорити з Ізабо? Будь ласка. — Я простягнула руку до телефону.

— Діано, було б краще, коли…

Наші родичі були замкнені в їдальні, а Сара погрожувала всіх нас вигнати. Ми й так мали купу проблем, тому не варто було рвати зв’язок з Ізабо та Мартою.

— Пам’ятаєш, що Авраам Лінкольн сказав про будинки?

— «І всякий будинок, що розділився у собі, не встоїть», — ошелешено процитував Метью.

— Саме так. Дай мені телефон. — Він неохоче виконав моє прохання.