Сповідь відьом
Шрифт:
— Ти не пропав. Я знайшла тебе.
Метью здивувався — може, то йому причулося? — але він достеменно знав, що ні.
Діана не могла чути його думок.
Ні раніш, ні коли вона спить, ні коли вона не спить — не тепер. Але це було питанням часу — Діана неодмінно взнає все, що про нього має знати. Вона дізнається про його секрети, про ті лихі й страшні речі, безпристрасно розібратися з якими йому бракувало хоробрості.
Діана знову відповіла ледь чутним шепотом:
— У мене вистачить хоробрості на нас обох.
Метью
— Інакше й бути не може.
Розділ 17
Я відчула різкий присмак пряної гвоздики; загорнута в пухову ковдру, я почувалася, наче мумія. Я поворухнулася у своєму коконі, і старі пружини ліжка трохи прогнулися.
— Тс-с-с-с. — Губи Метью торкнулися мого вуха, а його тіло щільною оболонкою огортало мене ззаду. Ми лежали з ним, як ложки у шухляді, тісно притиснуті одне до одного.
— Котра година? — хрипко спитала я.
Метью трохи відхилився і поглянув на свій годинник.
— Вже за першу ночі.
— І скільки ж я спала?
— З шостої години вчорашнього вечора.
Вчорашнього вечора.
Моя свідомість розсипалася на слова та 'oбрази: алхімічний манускрипт, погроза Пітера Нокса, мої пальці, посинілі від електричного струму, фотографія вбитих батьків, простягнута і навіки застигла рука моєї матері…
— Ти дав мені пігулки. — Я смикнула пухову ковдру, намагаючись вивільнити руки. — Не люблю ліків, Метью.
— Гаразд. Наступного разу, коли у тебе трапиться шок, я дозволю тобі страждати стільки, скільки тобі забажається, — пообіцяв Метью і стягнув ковдру одним-єдиним порухом руки після моїх безуспішних борсань.
Різкий тон вампіра перетрусив скалки моєї розбитої пам’яті, на поверхню випливли нові картини: то Джиліан Чемберлен із перекошеним від люті обличчям попереджає мене, щоб я не приховувала таємниць, то аркушик паперу зі словом, яке наказувало мені пам’ятати… На якусь мить я знову стала семирічною дівчинкою, котра намагається збагнути, як її життєрадісні й талановиті батьки могли отак піти з життя.
Я простягнула руку до Метью, а в моїй уяві материна рука намагалася дотягнутися до батька через накреслене крейдою коло. Дитячий відчай від смерті батьків, що й досі жив у моїй свідомості, поєднався з новим, уже дорослим співчуттям до матері, яка так відчайдушно намагалася дотягнутися до мого батька. Рвучко вивільнившись з обіймів Метью, я підтягла коліна до грудей і скоцюрбилася в захисний клубочок.
Метью хотів був допомогти — я це бачила й відчувала, — але він не знав, що саме мені потрібно, і тінь моїх власних суперечливих емоцій впала на його обличчя.
Знову в голові у мене почувся в’їдливий голос Нокса: «Пам’ятай, хто ти така».
«Пам’ятаєш?» — запитувала мене записка.
Нічого
Моє серце несамовито калатало, коли я знову прокинулася в темряві, скинула з себе ногами ковдру і повільно сіла в ліжку. Позаду мене Метью увімкнув лампу — її плафон і досі був відвернутий убік від ліжка.
— Що таке? — спитав він.
— Магія наздогнала мене. Відьми — також. І мене за цю магію уб’ють, як і моїх батьків. — Ці слова вихопилися в мене наввипередки з панікою, і я, похитуючись, невпевнено підвелася.
— Ні. — Метью став межи мною та дверима. — Нам доведеться зустріти це з відкритим забралом, Діано. Що б це не було. Інакше ти весь час тікатимеш і ніколи не зупинишся.
Якась частина моєї свідомості знала: він має рацію. Решта ж бажала якомога швидше кинутися навтьоки від темряви. Але як тікати, якщо на шляху стоїть вампір?
Повітря довкола мене стиха зарухалося, немов для того, щоб вивітрити відчуття про пастку. Його прохолодні пасма торкнулися халяв моїх брюк. Потім повітря поповзло угору моїм тілом і, війнувши легеньким вітерцем, на мить підняло волосся довкола моєї голови. Метью вилаявся і ступив до мене, розпростерши руки. Легенький вітерець переріс у сильні пориви, що зібгали постіль та гойднули штори на вікнах.
— Усе нормально, не бійся, — гукнув Метью навмисно високим голосом, щоб перекричати гудіння вихору і заспокоїти мене.
Та цього було не досить.
Вітер здіймався вгору, а разом із ним піднімалися мої руки, формуючи повітря у колону, яка замикала мене в собі й захищала так само, як пухова ковдра деякий час тому. А за межею вихору застиг із простягнутою рукою Метью. Він не зводив із мене очей. Коли ж я розтулила була рота сказати, щоб він не підходив ближче, з моїх вуст зірвалися не слова, а лиш холодне повітря.
— Все нормально, — повторив він, не зводячи з мене очей. — Я не рухатимусь.
Я не здогадувалася, в чім, власне, полягала проблема, аж поки не почула ось ці його слова.
— Гаразд, обіцяю, — твердо мовив Метью.
Вітер враз почав ущухати, немов спотикнувшись. Буревій довкола мене змінився на вихор, потім — на бриз, і згодом повністю щез. Я охнула і впала на коліна.
— Що ж зі мною відбувається? — Щодня я займалася бігом, веслуванням та йогою, і тіло моє виконувало те, що я наказувала йому робити. А тепер воно робило неймовірні речі. Я зиркнула вниз, щоб пересвідчитися, що мої руки не світяться електричним струмом, а халяви моїх брюк і досі не тріпає вітер.