Сповідь відьом
Шрифт:
— Тоді поїхали, — без вагань мовила я. Після тижнів болісного топцювання на місці нарешті я вгледіла виразну перспективу вчасно написати свою вступну промову.
— То ти їдеш не заради власної безпеки, а щоб поглянути на манускрипт? — скрушно похитав головою Метью. — А як же здоровий глузд?
— А я ніколи не вирізнялася здоровим глуздом, — зазналася я. — Коли вирушаємо?
— За годину годиться?
— Авжеж. Вочевидь, ти це рішення не приймав похапцем і необдумано. Скоріш за все, Метью, ти планував
— На злітній смузі покинутої авіабази американських ВПС нас чекає літак. Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратися?
— Це залежить від того, що я маю з собою взяти, — відповіла я, відчуваючи, як голова обертом іде.
— Небагато. Ми нікуди не вибиратимемося на сніданок чи на вечерю. Візьми з собою теплі речі й кросівки. Я і на мить не можу собі уявити, що ти поїдеш без них. Вдома ми будемо удвох, а також моя мати та її економка.
Його. Мати.
— Метью, а я й не знала, що в тебе є мати, — стиха промовила я.
— У кожного є мати, Діано. — Метью обпік мене поглядом своїх ясних сірих очей. — У мене їх було дві: жінка, яка мене народила, та Ізабо — жінка, яка зробила мене вампіром.
Метью — то було одне. А будинок із невідомими вампірами — то зовсім інше. Я враз відчула небезпеку цієї ризикованої подорожі, й бажання побачити рідкісний манускрипт швидко ослабло. Вочевидь, Метью помітив моє вагання.
— Я про це якось не подумав, — трохи ображено промовив він. — Звісно, ти не маєш підстав довіряти Ізабо. Але вона твердо запевнила мене, що з нею та Мартою ти будеш у безпеці.
— Якщо ти сам їм віриш, то і я теж. — На власний подив, я сказала це абсолютно щиро, попри легку тривогу, бо Метью точно просив Марту й Ізабо полишити думки про те, щоб перекусити мені горло.
— Дякую, — просто сказав він, зосереджуючи погляд на моїх губах; і я відчула поколювання у всьому своєму тілі. — Ти збирайся, а я піду вмиюся і декому зателефоную.
Коли я проходила повз нього, він взяв мене за руку. І знову холод його шкіри перекрився моїм теплом, що піднялося йому назустріч.
— Зараз ти робиш те, що треба, — стиха сказав Метью і відпустив мою руку.
Наближався пральний день, тому в моїй спальні набралося чимало брудного одягу. Швидка інспекція шафи виявила кілька чистих чорних штанів, кілька колготок та з півдюжини темних закритих водолазок із довгими рукавами; а ще потерту спортивну сумку з емблемою Йєльського університету. Я смикнула її до себе за лямку, і весь знайдений одяг швидко полетів до сумки, а ще на додачу кілька светрів та шерстяних пуловерів. Я засунула туди і кросівки, шкарпетки, нижню білизну й старий одяг для занять йогою: пристойної піжами я не мала, отже, це згодиться, щоб спати. Згадавши про французьку матір Метью, я поклала до сумки презентабельну сорочку та брюки.
А в залі чувся тихий голос Метью. Спочатку він переговорив із
Зібравшись, я пішла до Метью у вітальню. Він саме тицяв на кнопки свого телефона, перевіряючи повідомлення; валізка з моїм комп’ютером стояла у нього під ногами.
— Оце і все? — спитав він, здивовано оглядаючи мою спортивну сумку.
— Ти ж сам сказав мені, що багато не знадобиться.
— Так, але я звик, що жінки не слухаються мене, коли йдеться про багаж. Коли Міріам збирається куди-небудь на уїк-енд, то бере з собою стільки, що вистачить вдягнути цілий полк, а моїй матері — так тій взагалі потрібно кільканадцять величезних валіз. Луїза — та й на вулицю не вийшла б із такою маленькою сумкою, вже не кажучи про поїздку за кордон.
— Я не маю здорового глузду, а ще я потребую, так би мовити, великих експлуатаційних видатків.
Метью з розумінням кивнув.
— Паспорт при тобі?
Я кивнула і тицьнула пальцем йому під ноги.
— Так, він у валізі з комп’ютером.
— Тоді їдьмо, — мовив Метью, востаннє окидаючи поглядом кімнату.
— А де фото? — спитала я. Було негоже отак просто залишати його.
— Воно у Маркуса, — поспішив відповісти Метью.
— А коли тут був Маркус? — нахмурилася я.
— Коли ти спала. Хочеш, щоб я забрав знімок і повернув тобі? — Вампір взяв телефон і його палець очікувально завис над кнопкою.
— Ні, — похитала я головою. Мені більше не хотілося бачити те фото.
Метью взяв мої торби, і ми без пригод спустилися вниз. За брамою коледжу нас вже чекало таксі. Метью зупинився і щось сказав Фреду. Вампір віддав сторожу картку, і вони потиснули один одному руки. Вони про щось домовилися, але мені про деталі тієї домовленості не сказали ні слова. Метью швидко посадив мене в таксі. Ми їхали, не зупиняючись, приблизно півгодини, поки вогні Оксфорда лишилися позаду.
— А чому ми не поїхали на твоєму авто? — спитала я, коли ми були за містом.
— Так краще, — пояснив він. — Потім не доведеться просити Маркуса переганяти її.
Погойдування таксі заколисало мене. І я задрімала в нього на плечі.
В аеропорту ми злетіли відразу, як тільки перевірили наші паспорти, а Метью заповнив всі необхідні папери. Під час зльоту ми сиділи на кушетках довкола низького столика одне напроти одного. Кожні кілька секунд я роззявляла рота, щоб не закладало вуха, поки літак набирав висоту. Коли ми вийшли на крейсерську висоту, Метью розстебнув свій ремінь безпеки і видобув подушки та ковдри з шафи під вікнами.