Сповідь відьом
Шрифт:
— Невдовзі ми будемо у Франції. — Він примостив подушки на краю моєї кушетки, широкої, як двоспальне ліжко, і приготував ковдру, щоб мене накрити. — Можеш трохи поспати.
Але мені не хотілося спати. Насправді я боялася заснути. Ота фотографія немов закарбувалася на зворотному боці моїх повік.
Він нахилився наді мною з ковдрою в руках.
— Щось не так?
— Я не хочу заплющувати очей.
Усі подушки, окрім одної, Метью скинув на підлогу.
— Іди сюди. — Він сів біля мене і запрошувально ляснув рукою по білому
— Дякую, — прошепотіла я.
— Нема за що. — Він торкнувся пальцями своїх губ, а потім моїх. Я відчула солонуватий присмак. — Спи. А я посиджу.
І я заснула — міцним та глибоким сном без сновидінь, а прокинулася від дотику прохолодних пальців Метью до мого обличчя — літак ішов на посадку.
— Котра година? — спитала я, повністю дезорієнтована в часі.
— Близько восьмої, — відповів Метью, зиркнувши на свій годинник.
— А де ми? — Я рвучко сіла й обмацала лямки ременя безпеки.
— Неподалік Ліона, що в провінції Овернь.
— У центрі країни? — спитала я, уявивши мапу Франції. Метью кивнув. — Ти звідси родом?
— Так, я народився і відродився неподалік. Звідси до мого дому — мого рідного дому — година-дві їзди автомобілем. Під обід ми будемо там.
Ми приземлилися в приватній зоні регіонального аеропорту, і наші паспорти та багаж взявся перевіряти службовець зі знудженим виглядом, але побачивши в паспорті ім’я Метью, він відразу ж витягнувся по стійці «струнко».
— Ти завжди подорожуєш цим маршрутом? — спитала я. Так летіти було набагато легше і простіше, аніж добиратися комерційним рейсом із лондонського аеропорту «Хітроу» до паризького аеропорту імені Шарля де Голля.
— Так, — відповів Метью без сум’яття чи сором’язливості в голосі. — Це єдиний випадок, коли я задоволений, що я — вампір і можу тринькати гроші, як захочу.
Метью зупинився біля гігантського «рейндж-ровера» і видобув із кишені набір ключів. Відімкнувши задні дверцята, він запхав мої сумки до багажника. «Рейндж-ровер» трохи поступався розкішністю його «ягуару», але брак люксусовості з лишком компенсували його розміри. То було, як їхати на панцернику.
— Ти певен, що для поїздок Францією тобі потрібен саме такий автомобіль? — спитала я, оглядаючи вузенькі рівненькі дороги.
Метью розсміявся.
— Ти ще не бачила будинок моєї матері.
Ми їхали на захід прекрасним сільським ландшафтом, де-не-де позначеним то величним маєтком, то крутою горою. Навсібіч розбігалися поля й виноградники, і здавалося, що навіть під сіро-сталевим небом земля палає яскравими кольорами осіннього листя. Ось на дорозі з’явився дороговказ «Клермон-Ферран». Навряд чи то була випадковість, попри різницю в написанні.
А Метью тримав курс на захід. Невдовзі він скинув швидкість, пригальмував, звернув на вузеньку дорогу і зупинився на її узбіччі.
— Он
Посеред похилих пагорбів виднілася пласка вершина, над якою вивищувалася громіздка споруда з буро-жовтого та рожевого каменя. Її оточували сім веж, а брама з баштою охороняла вхід із фронтону. Виявилося, то не чепурненький казковий замок для балів під місячним сяйвом. «Сім веж» був справжнісінькою фортецею.
— Оце твій дім? — отетеріло спитала я.
— Так. Це мій дім. — Метью дістав із кишені телефон і набрав номер. — Маман, ми майже приїхали.
Зі слухавки пролунала якась відповідь, і зв’язок урвався. Метью стримано всміхнувся і вивів авто на дорогу.
— Вона чекає нас? — спитала я, щосили намагаючись побороти тремтіння в голосі.
— Так, чекає.
— І як вона на це дивиться? — Я не поставила відвертого запитання: «Чи сподобається їй те, що ти везеш додому відьму?»
Метью помовчав, не зводячи з дороги очей.
— Ізабо не любить сюрпризів — так само, як і я, — невимушено проговорив він, звертаючи на дорогу, більше схожу на козячу стежину.
І ми поїхали угору поміж рядами каштанів до фортеці «Сім веж». Метью спрямував машину поміж двома з семи веж, і ми опинилися на брукованому майданчику перед в’їздом до головної споруди. Обабіч вивищувалися партерні посадки та парки, що плавно переходили в ліс. Вампір зупинив авто.
— Готова? — спитав він із сяючою усмішкою.
— Як і завжди, — обережно відповіла я.
Він розчахнув дверцята з мого боку і висадив мене з машини. Обсмикуючи свою чорну жакетку, я окинула поглядом солідний фасад шато. Непривітні лінії замка анітрохи не передавали моїх страхів щодо того, що чекало мене всередині. Двері рвучко розчинилися.
— Не бійся, — сказав Метью і ніжно поцілував у щоку.
Розділ 18
На порозі нас зустріла Ізабо — велична й неприступно-холодна. Непривітним поглядом дивилася вона на свого сина-вампіра, коли ми піднімалися кам’яними сходами.
Метью зігнувся аж на фут і лагідно поцілував Ізабо в обидві щоки.
— Зайдемо всередину чи проведемо церемонію знайомства тут?
Мати відступила вбік, даючи нам дорогу. Я відчула на спині її лютий погляд і відчула запах, схожий на карамель чи газований напій з екстрактом аралії. Крізь короткий темний коридор із не надто привітними на вигляд гостряками, спрямованими на голову відвідувача, ми пройшли до кімнати з високою стелею. Тут були фрески, вочевидь, намальовані художником дев’ятнадцятого століття, який завдяки власній бурхливій фантазії відтворив середньовічне минуле, якого насправді ніколи не було — лише в його уяві: леви, геральдичні лілії, змій, що кусає себе за хвіст, та посудини у формі молюска-гребінця. В одному з кутів кімнати виднілися гвинтові сходи, що вели на одну з веж.