Сповідь відьом
Шрифт:
— То був відьмовій, — пояснив Метью, і досі не рухаючись із місця. — Ти знаєш, що це?
Колись я чула про відьму в Олбані, котра мала здатність викликати буревії, але ніколи і ніхто не називав вихор відьмовієм.
— Якщо чесно — то ні, — зізналася я, і досі крадькома позираючи на свої руки та ноги.
— Декотрі відьми та відьмаки успадкували здатність контролювати стихію повітря. І ти — одна з них.
— Та я, власне, і не контролювала її.
— Це було для тебе вперше, — пояснив Метью буденним тоном. Він окинув рукою маленьку кімнату: штори та ковдра, одяг на комоді та підлозі залишився там,
— Але ж я й не збиралася його зчиняти. А це трапляється лише з відьмами — ну, електричні вогні та вітри поза їх волею? — Я відкинула пасмо волосся з очей і втомлено хитнулася. Надто вже багато подій відбулося за останню добу. Метью подався був до мене, щоб підхопити, якщо я почну падати.
— У наші часи відьмовії та блакитні пальці — явища доволі рідкісні. У тобі є магія, Діано, вона прагне вийти назовні, хочеться це тобі чи ні.
— У мене відчуття, наче я в пастці.
— Не треба було приводити тебе сюди учора, — мовив Метью присоромлено. — Інколи я не знаю, що з тобою робити. Ти як вічний двигун. Я лише хотів, щоб ти на хвилину зупинилася й вислухала мене.
Вампіру, якому нечасто доводиться дихати, було, вочевидь, дуже непросто впоратися з моєю потребою безупинно рухатися і щось робити. Відстань межи мною та Метью раптом стала надто великою. Я почала підводитися.
— Я вибачений? — щиро спитав він. Я кивнула. — Можна? — спитав Метью, показуючи на свої ноги. Я знову кивнула.
Він встиг ступити три кроки, поки я підводилася. Наші тіла зіштовхнулися як і тоді, в Бодліанській бібліотеці, коли я вперше побачила його — аристократичного та незворушно-спокійного — в читальному залі герцога Гамфрі. Однак цього разу я не відсахнулася так швидко. А охоче притулилася до нього, і тепер його шкіра здалася мені не моторошно-холодною, а заспокійливо-прохолодною.
Кілька секунд ми простояли мовчки, підтримуючи одне одного. Моє серце поволі вгамувалося, його руки досі були опущені, хоча, судячи з уривчастого і тремтливого дихання Метью, це давалося йому нелегко.
— Я теж винувата, вибач. — Я обм’якла і притулилася до нього, відчуваючи на щоці шорстку тканину його светра. — Віднині я намагатимуся тримати свою енергію під контролем.
— Нема за що вибачатися. І не треба так вперто намагатися бути такою, якою ти не є насправді. Питимеш чай, якщо я тобі зроблю? — спитав Метью, і я відчула, як він ворушить губами над моєю маківкою.
А надворі було темно, хоч в око стрель, і до світанку ще далеко.
— Котра година?
Метью змахнув рукою у мене між лопатками, щоб побачити циферблат свого годинника.
— Щойно минула третя.
Я простогнала з досади.
— Я така зморена, але чай — це було б чудово.
— Тоді піду зроблю. — Він ніжно прибрав руки з моєї талії. — Я хутко.
Щоб не випускати його з виду, я поволі рушила слідком. А Метью тим часом уже нишпорив у бляшанках та пакунках із чаєм.
— Я ж сказала, що хочу чаю, — винувато мовила я, побачивши як він видобув із буфета ще один коричневий пакунок, засунутий за кавоварку, якою я користувалася нечасто.
— А якому чаю ти надаєш перевагу? — Метью обвів рукою щільно заставлену полицю.
— Будь ласка, візьми той, що в чорному
Він став поратися з чайником та кухлем: залив гарячою водою ароматне листя і почекав, поки настоїться чай. Нарешті Метью посунув мені стару щербату чашку. Аромати зеленого чаю, ванілі та лимону відрізнялися від аромату Метью, але приємно заспокоювали.
Він і собі зробив чашку чаю, і його ніздрі розширилися.
— А цей чай пахне не так вже й погано, — визнав він і зробив маленький ковток. Уперше побачила я, як Метью пив щось, окрім вина.
— Куди сядемо? — спитала я, тримаючи чашку обома руками.
Метью кивнув головою в напрямку вітальні.
— Ходімо туди. Нам треба поговорити.
Він вмостився на софі у дальньому кутку, а я всілася напроти. Пара від чаю огортала моє обличчя — таке собі легеньке нагадування про нещодавній відьмовій.
— Я хочу збагнути, чому Нокс вважає, що тобі вдалося зламати закляття, накладене на «Ешмол сімсот вісімдесят другий», — мовив Метью, коли ми повсідалися.
Я детально пригадала розмову в помешканні декана.
— Він сказав, що закляття стають непевними в роковини свого накладення. Інші відьми — з тих, хто добре володіє ремеслом чаклунства — вже намагалися зламати його, але зазнали фіаско. І він вирішив, що я просто опинилася в потрібному місці в потрібний час.
— На «Ешмол сімсот вісімдесят другий» закляття наклала якась дуже талановита відьма, і я маю підозри, що зламати його майже неможливо. Жоден, хто намагався роздобути цей манускрипт раніше, не відповідав вимогам цього закляття, хоч якими б досвідченими в чаклунстві ці люди були, і незалежно від пори року. — Метью втупився поглядом у чашку. — А тобі це вдалося. Як і чому — ось у чім питання.
— В ідею про те, що саме я відповідаю вимогам закляття, яке наклали задовго до мого народження, повірити ще важче, аніж в якісь його зміни в день роковин. А якщо я відповідаю його вимогам, то чому це не сталося вдруге? — Метью розтулив був рота, але я похитала головою. — Ні, ти тут ні при чім.
— Нокс добре знається на чаклунстві й тому чудово розуміє, що закляття — непроста штука. Можливо, з плином часу закляття спотворюються, — якось невпевнено припустив Метью.
— От побачити б в усьому цьому якусь схему. — І перед очима у мене знову виник мій звичний білий стіл із розкладеними на ньому елементами головоломки. Я посовала туди-сюди декотрі складові — Нокса, манускрипт і моїх батьків, — але від цього картина не стала зрозумілішою. Голос Метью прорізався крізь мої роздуми.
— Діано?
— Гм-м, що?
— Що ти робиш?
— Та так, нічого, — похапливо відповіла я.
— Ти користуєшся магією, — сказав Метью, ставлячи свою чашку з чаєм. — Я нюхом це відчуваю. Сама поглянь — ти мерехтиш.
— Я роблю це тоді, коли не можу розгадати якусь загадку. — Я нахилила голову, щоб сховати очі, аби він не бачив, що мені нелегко і ніяково говорити на цю тему. — Я бачу перед собою білий стіл і багато різноманітних складових. У кожної — своя форма та колір, і вони перетасовуються, аж поки не набудуть певної структури. Коли ж ця структура утвориться, то її компоненти припиняють рухатися і перетасовуватися, а це означає, що я — на правильному шляху.