Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
Шрифт:
16) Дальше в петерб. копії знову бракує 30 стихів.
17) В копії: “яко нуж”, розумію: яка нужда наступила.
18) В копії: мою.
19) В копії: “тираже собі”.
20) В розумінню: на Ляхів.
21) Вікопомний.
22) На вистріли з гармат.
23) Дальшого аж до кінця в петерб. копії нема.
24) Тут знову повторено: Мовить не даєть, з очу зганяєть — Видайте ми хана! Старшину знайте (так!), панів слухайте, а ідіть бийте хана”, але се мабуть помилково.
25) Се паралєльний мотив до пирування Нечая у куми — Хмельницької (очевидно теж зрадниці).
26)
27) Малорус. Лит. Сборникъ 1859 р. — передр. в Истор. пЂсни Малор. нар. II с. 108-9; розмір зіпсований місцями, я його зреставрував, викидаючи неорганічні словця і відбудовуючи симетрію виразів; “панове-молодці” явно не влазять в розмір, треба: “козаченьки” або щось таке.
28) Розмір показує, що скрізь має бути: пан.
29) Так у Стецкого.
30) Цитую за “Истор. пЂснями”.
31) Небезінтересно, що се війна двох “панів”,тим часом як Нечай завсіди тільки “козак”.
ПОГОЛОСКИ ПРО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В ПОЛОНІ У ХАНА, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ В ЛЮБАРІ І ПАВОЛОЧИ, НАРАДИ В БІЛІЙ ЦЕРКВІ, УНІВЕРСАЛ 17 ЛИПНЯ, ОДРУЖЕННЄ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
Я сказав, що оповідання про досить довге затриманнє Хмельницького у хана — що його там вязнено, не пускано, що він мусів тяжкою ціною окупатись, випрошувати у хана дозвіл на нові розпорядження на Україні і т. д. 1), здаються мині фантастичними і тенденціозними вигадками, пусканими тільки почасти з незнання, а по части і з розмислу — з самого окруження Хмельницького. В дійсности він зістававсь у хана мабуть недовго, і стільки, скільки сам хотів. Вище я згадував про лист хана з-під Константинова, писаний з дня 30 червня; ряд оповідань сходиться на тім, що Хмельницькому вдалось тоді намовити хана до повороту, і Орда вже підійшла була до Вишнівця, але тут рішучо забастувала. Очевидно тут Хмельницький, побачивши, що завернути хана не вдасться, рішив кинути його й спішити на Україну, щоб збити нові сили; попросив у хана, щоб лишив йому частину Татар (означають сей помічний татарський корпус в 20 тисяч, але се мабуть забагато), і з ними подався на Київщину.
Досить дивним дивом Ракушка-Самовидець, взагалі мало інформативний в сих подіях, дав тут цілком важну і докладну звістку, що Хмельницький “не доходячи Старого Константинова” відлучився від хана, і поїхав на Гриців до Любара, “в малій купі” — маючи з собою і козаків і Татар разом чоловіка 70. Се оповіданнє потверджує Андрій Мясковский, бувши в Любарі (Любартові) місяць пізніше, в польськім поході: місцеві міщани розповідали йому, що після програної битви під Берестечком, спішно їдучи з сотнею козаків і пятьма Татарами, Хмельницький пристав в Любарі, щоб нагодувати коней, і говорив, що їде на Україну “рушити обоз на звільненнє полків, що зісталися під Берестечком”. Коли Орда (очевидно той відділ, що післав з ним хан) хотіла палити Любар, він післав до Татар, наказуючи, щоб того не робили, бо буде їх хан карати, і Орда послухала його, і минаючи Любар, пішла за Случ, переправившися під Острополем. А виїзжаючи з Любара — вже сідаючи на коня, крикнув до людей: “Котрі з вас, дітки, не козачили, сидіть і чекайте панів своїх, а котрі козачили, сідайте зараз зо мною на Україну — бо Ляхи потоптом підуть за нами”. — “І аж тоді зачали люди йому злорічити”, оповідав любарський міщанин Мясковскому — на жаль ближче не пераказавши, що сі люде вичитували тоді гетьманові 1).
освєнцім теж коротко згадує сі любарські оповідання про Хмельницького і додає деякі подробиці, в дечім відмінні, але в головнім цілком згідні з сим оповіданнєм. Хмельницький приїхав з кількадесятьма козаками, а під містом “лежали” троє мурз з Татарами — було їх коло двох тисяч, але “так скромно і спокійно, що ніоден не рушився, поки Хмельницький пообідавши і забравши два вози з поживою, не виїхав з міста” 3).
З Любара гетьман поїхав до Паволочи, про котру ми вже стільки чули, як його першу станцію на козацькій території. Дуже барвисте оповіданнє про сей його пробуток у Паволочи записав нам анонімний автор польського дневника від міського писаря паволоцького, що їхав з польським військом в перших днях серпня. При певній, розуміється неприхильній закрасці сього оповідача, воно все таки настільки інтересне, що я його мушу тут навести:
Той паволоцький писар силу оповідав про Хмельницького, як він тікаючи три дні стояв у
За той час пив два дні й ночи. Третього дня Хмєлецкий зрадник біжить з табору (берестецького, козацького), розпитуючи про гетьмана — але з страхом: просив паволоцьких міщан, щоб упросили йому Хмеля. Тільки прийшов (перед Хмельницького), спитав Хмельницький: “А табор де?” Він стиснув плечі і сказав: “Уже у дябла табор! утікли ми з табору”. “Чому-ж?” Бо молодці битися не хотіли”. — “А як же корогви?” — І корогви пропали. — “А гармати? А шкатула з червоними золотими?” — “Про неї не знаю”. Тоді почав Хмельницький рвати собі голову і злорічити. На ту його мелянхолію приїхав Джеджалий — з плачем виталися. Потім Гладкий. Але всі полковники без ладу — по сто, по півтораста коней. Тільки оден Пушкаренко прийшов з десятьма корогвами — під котрими могло бути коней 600. Иншого війська не було, бо всі йшли розпорошкою.
Тамже в Паволочи прийшла відомість, що литовське військо погромило Небабу. Коли Хмелеві міщани витикали, що от і литовське військо наступає, рік на те: “От не дотримує мині слово кн. Радивил!” Тамже отримано універсали ханські до полковників і всеї черни — в котрих виправдується, що хоч уступився з-під Берестечка, але зробив то не з страху, а з огляду на болота і ліси, і не відрікся Запорозького війська, так щоб не вертатись: за кождою відомістю про небезпеку від Ляхів готов прибути сам і з своїми Ордами. Хмельницький для потішення черни велів читати прилюдно ті універсали. Але так доля судила, що зараз другого дня прийшли від хана листи протилежні — як він довідався, що Глух полковник уманський побив Татар на Синіх Водах і на Царськім Броді (тут мабуть іде мова про те, що згадує Виговський: що Татар як зрадників козаки почали на ріжних місцях громити). Дуже тим хан образився, і в тих новіших листах виповів Хмельницькому приязнь. Дуже він тим збентежений поїхав до Паволочи 4).
Ротмистр Стрижевский, висланий від Потоцкого під'їздом на Київщину, ставши 19 липня в Любарі і зібравши нашвидку відомости про Хмельницького, старшину козацьке військо і Татар, подав такі вісти — почасти листом почасти через найбільш освідомлених людей, яких він зараз же відставив Потоцкому для устної інформації. Хмельницький за ті три дні, що пробув у Паволочи, відбув раду і по ній видав універсали, наказуючи всім краще спорядженим козакам ставитися зараз до війська на Маслів Став, звісний збірний козацький пункт, а убожчим — що не мають коней — вертатися до дому і ладити ся до походу 5). Звістка цілком правдоподібна. Коли в Паволочи як в козацькім передовім пості збиралися недобитки, що приходили з-під Берестечка, з'їздилися полковники й инша старшина (як се бачимо з попереднього оповідання) — мусіли бути й наради й розпорядження що до дальшого маршруту, збірних пунктів і способів дальшої оборони. Але можливо, що де що про ті універсали й розпорядження належить уже до дальших нарад і розпоряджень, що безпосереднє по паволоцьких нарадах наступили в Білій Церкві. Наради і розпорядження, розпочаті в Паволочи, продовжувались в поході на Білу Церкву, куди пішов штаб і старшина, тим часом як рядове військо, стомлене тяжкими переходами з-під Берестечка, росходилося за маршрутами до дому і на збірні пункти. Одинокий універсал, який досі маємо, походить з-під Білої Церкви:
Богдан Хмельницький гетьман з військом Запорозьким п. п. полковникам: білоцерківському, винницькому, браславському, уманському, паволоцькому доброго здоровля од Господа Бога мило бажаємо! Ознаймуємо вам, що прирадили ми з товариством, щоб не відкладаючи ні до тижня ні до двох неділь, таки зараз були готові й збиралися до купи. Тому наказуємо, аби ті вищезгадані полки, будучи близькими до Білоцерківського, збиралися під Білу Церкву, а я буду зараз збирати під Корсунем тамошні полки, бо треба нам бути чуйними — аби нас неприятелі наші в домах наших не застали. Коли (про них) відомости одержите, в день і вночи давайте знати, і ми теж, що почуємо, помітимо і врадимо, будемо вас сповіщати. Тільки ще раз вас напоминаємо, аби сьте зараз збиралися і були готові. Орда теж на поготові. Маємо надію, що потіхи наші неприятелі мати не будуть! А вас при тім Ботові поручаємо. Дано під Білою Церквою 7 липня 1651.