Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
Шрифт:
Лист якогось двірського аноніма з початків квітня подає такі відомости: з України прийшли листи і сповіщають, що козаки, особливо з Прилуцького полку, за Дніпром хоругов пана Семашка 11) знищили до щенту, ледви тільки 20 пахоликів утікло. Під хоругвою п. (старости) житомирського 4 товаришів і 60 пахоликів витято, решта втікла. Се з тих хоругов, що в числі 40 12) пішли за Дніпро за-для хліба. Від кого оказія 13), ще невідомо, але гетьман козацький Хмельницький просить слідчих (“інквізиторів”), обіцяє вчинити всяку справедливість, поскільки були б винні козаки, але при тім скаржиться на наше військо, що дає причину до порушення пактів. Але се вже так звичайно буває, що козаки на зиму коряться,
В збірці Ґоліньского читаємо такі “новини з України”, принесені до Кракова 26 квітня: за Дніпром на становищу посварилися жовніри польського війська з козаками, чи то за становище, чи з иншої причини, і кинулися з обох сторін одні на одних. Хоругов п. Семашка знищено, і полкові п. Даниловича дісталось. А полк п. Маховского мав вирубати Липове і три тисячі людности в нім, та кілька сіл (с. 574).
Подробиці різні заданої Поляками подає лист стражника Уєйского, з 28 березня, на підставі варшавських вістей: “За Дніпром піднялися бунти й чималі замішання так що до значної битви прийшло. Полк п. Войниловича постраждав (przepleniony), хоругов п. Семашка знищена, але п. Маховский добре віддячив за ту нещасливу для нас битву: тих що вийшли були против нього по тій битві з Липового, коло 40 тисяч (!) вирубав: впавши до міста всіх трупом положив і спалив” 15).
Хмельницький, оповідаючи причини нової мобілізації московському післанцеві Внукову, як casus belli називав се, що Поляки нарушили згоду “вирубавши козацькі города Липовець і Робуху”,-a тепер збираються воювати з козаками 16).
Сей інцідент потім включив до свого апокрифічного універсалу Хмельницького Величко-нарушеннє Білоцерківського трактату “вирубаннєм до щенту двох сел, Рябухи и Липового, такожде и на инших многих мЂстцах” 17).
Свої розпорядження пороблені з огляду на сей інцидент Каліновский в такім вигляді подає до відома короля в згаданім листі 23 березня:
З огляду на збіг таких альтерацій і відомостей я разом з сим посилаю до гетьмана запорозького, висловлюючи свій жаль, і охоче згоджуюсь на розслідуваннє, обіцяю покарати винних, на кого буде доведене, і того ж вимагаю від нього. Запевняю, що я стримаю рицарство своїм наказом і жадаю, щоб і він теж учинив.
Заразом посилаю листа до п. воєводи київського, щоб він з свого уряду вислав відповідного суб'єкта на розслідуваннє до рицарства, на місце події, аби той огонь був загашений кровю винних в тій колотнечі.
До п. мечника (Каліновского, що стояв у Ніжині) раз-у-раз пишу, аби поки вистануть спокійні способи гамування тих замішань, старався він утихомирити сю колотнечу 18), зносився з гетьманом запорозьким і пильнував всякої обережности і здержливости, вважаючи на ситуацію: тримав полки поблизу і негайно всякі відомости посилав п. старості житомирському, щоб він без розголосу тримав на поготові перевози і пороми (на Дніпрі) 19).
Військо в. кн. Литовського післало писарів до Новгородка і Сосниці, а само чекає на розпорядженнє гетьмана литовського і не переходить (туди). Я написав до них, але не знаю, який то матиме наслідок, тому дав п. мечникові таку інструкцію, аби він з ним у всім порозумівався, але якби воно відмовилося перейти до Новгородчини-тому що в глубшій Україні Задніпрянській добуваннє хліба трудне, і він уже кровю облитий,-то аби він постарався зібрати хліба для того (литовського) війська.
В закінченнє того всього він підчеркує недостатність свого війська, котрому “треба й задніпрянському війську секундувати, і тут держати фронт неприятелеві, і від степу бути твердою заслоною”. Вважає потрібним рахуватися з тим, що та неспокійна голова-гетьман запорозький-в виданню хліба як на Задніпрянській так і на тутешній Україні тільки час протягає що хвиля відмінними варіяціями, тому треба забезпечити військо провіянтом з инших провінцій Корони. З гетьманом же і всім військом Запорозьким на його погляд треба дотримувати “ґрунтовну конфіденцію”, виявляти їм всяку ласку і тим способом затримувати спокій-невважаючи на
Результатом сих представлень і переговорів було визначеннє мішаної польсько-української слідчої комісії, що з'їхалася в Корсуні в квітні (мабуть під кінець його). Перед тим Хмельницький заповів був свій приїзд до Полтави-щоб там чекати повороту Іскри з московського посольства. Хотів мабуть при тім спільно з лівобічними полковниками виробити плян, як належить поступити в справі польського розкватирування, кар на замішаних в тих конфліктах й инших питаннях 21). Але потім відмінив сей приїзд і натомість з'їхав на сесію комісії до Корсуня, щоб тут вчинити розправу над ріжними неприємними йому людьми в звязку з тими задніпрянськими замішаннями.
В народній памяти різня в Липовому і Рябухах очевидно зісталася як крайній вершок жовнірського знущання над людьми. Недурно записав сей епізод “Самовидець” богато літ пізніше, як привід для нової войни з Поляками-так як назвав його Хмельницький під безпосередніми вражіннями. З другого боку він, очевидно, послужив психольоґічним імпульсом, що дав гасло масового руху за московську границю. Маю таке вражіннє, що власне тепер люди рушились масово. Ще з осени, як тільки рознеслися вісти про козацьку виписку, жовнірські лежі-і “зраду гетьмана” народнім інтересам, вони насторожено чекали і на найгірший оборот готовилися кидати своє господарство й мандрувати на схід. Московський уряд зараз на першу вість про берестецьку катастрофу відкрив свою границю українській еміґрації, як ми бачили вище (с. 314). Але тільки тепер-під весну 1652 р., під вражіннями жовнірських наступів і перед перспективою панської неволі, що розгорталася в їх уяві в звязку з новим господарським сезоном, рушили українські пересельці масово.
Наша стара історіографія трохи прискоряла сей процес, слідом за Костомаровим, що в своїм “Богдані Хмельницькім” безпосереднє по Берестецькім погромі положив вихід за московську границю “тисячі козаків Острозького полку під проводом якогось Дзінковського”, що “втікли за кордон від наступу Поляків, які гонили за розбитими (під Берестечком) силами” козацькими, і положили початок Острогожському полкові, батьківщині історика.
Ся утеча послужила, мовляв, прикладом для инших: “Подніпряни і Бужани складали на волові вози або сані своє майно, палили свої хати й клуні, щоб останки їх худоби не лишилися ворогам, і мандрували цілими селами шукати иншої України”. “Меньше ніж за півроку на просторах від Путивля до Острогожська з'явилося богато осад, з яких виросли міста і богаті містечка: Суми, Лебедин, Ахтирка, Білопіллє, Короча й ин. Инші йшли в глиб степів, рікою Донцем, Удами, Харковом, Коломаком”. “Між сими слободами був нинішній Харків”, і т. д. 22).
Не кажучи, що тут для більшої яскравости покійний історик сгустив на кілька місяців після Берестецького погрому хронольоґічну мережу подій, що в дійсности тяглися довгі роки,-вихідний факт: виселеннє козаків Дзіковского в дійсности сталося під весну, після Липівської різні. От звідомленнє путивльського воєводи про сей дійсно симптоматичний факт:
Нинішнього 160 року марта в 21 день прийшли до Путивля з Литви: чернигівський козацький 23) полковник Іван Михайлів син Дзіковський з сотниками, і на допиті сказали, що прийшло з ними козаків на твоє царське імя, на вічне життя тисячі зо дві, і стоять при заставі (пограничній) на ріці Семі коло перевозу, коло Білих Берегів. І били чолом тобі, государеві, полковник і сотники, аби ти їх пожалував-велів пустити до себе з тих сотників двох чоловіка. Ми того полковника Івана Дзіковського і сотників Івана Остафієва, Олександра Григорієва та Филипа Іванова веліли заприсягти і заприсягши пустили до тебе до Москви сотників Івана Остафієва та Олександра Григорієва. А полковник Іван Дзіковський сказав нам, що козаків до нього в полк прийде богато, і ми післали за Семь Путивльця Федора Аладіїна й веліли тих козаків переписати і почекати тим козакам твого царського наказу за заставою коло р. Семі на твоїй царській землі 24).