Таємничий острів

Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль

Йому кортіло пильно обстежити колодязь, верхній отвір якого виходив у коридор Гранітного Палацу, а нижній сполучався з морем, бо раніше через нього стікав надлишок озерної води. Чому Топ так часто крутиться навколо верхнього отвору? Чому так дивно гавкає, стривожено до нього підбігаючи? Чому і Юп так само непокоїться? До того ж, може, від колодязя, що сполучається з морем, іще йдуть відгалуження? Може, вони ведуть у інші кінці острова? Ось що хотів з’ясувати Сайрес Сміт, ні з ким не ділячись своїми сумнівами. Він вирішив дослідити колодязь, коли всі підуть з дому, і нарешті така нагода трапилась.

У глибину колодязя легко було спуститись мотузяною драбиною, якою колоністи

не користувалися відтоді, як поставили підйомник, – її довжина була більш ніж достатня. Інженер так і зробив. Він підтяг мотузяну драбину до отвору діаметром близько шести футів і, міцно прив’язавши верхній край, скинув її вниз. Потім, узявши ліхтаря і револьвера та засунувши за пояса ножа, почав спускатися першими щаблями.

Гранітні стіни були гладенькі, але через деякі проміжки зі стін стриміли кам’яні виступи, і, чіпляючись за них, яка-небудь спритна тварина, без сумніву, могла добратись аж до верхнього отвору.

Зауваживши це, інженер посвітив ліхтарем на всі ті виступи, але не виявив на них жодного сліду, жодної зазубрини, – ніщо не свідчило про те, що хтось недавно чи давно пробував піднятись ними.

Сайрес Сміт спустився ще нижче, освітлюючи кожен сантиметр стін.

І там нічого підозрілого він не помітив.

Спустившись до останніх щаблів, інженер відчув під ногами непорушно спокійну воду.

Ні тут, біля її поверхні, ні в стінах не видно було бокових підземних ходів, що вели деінде всередині гірського масиву. Сайрес Сміт простукав стіни руків’ям ножа і визначив, що порожнин немає. Довкола нависав суцільний граніт, крізь який не могло прокласти собі шлях жодне живе створіння; аби потрапити на дно колодязя, а потім піднятися нагору, треба було спершу пройти затопленим водою каналом, що з’єднував колодязь із морем під скелястим берегом, а це могли зробити тільки морські тварини. Та неможливо було з’ясувати, де й на якій глибині цей канал виходить у море.

Оглянувши колодязь, Сайрес Сміт піднявся нагору, витяг драбину, накрив отвір колодязя і, замислений, вернувся до урочистої зали Гранітного Палацу, подумки кажучи собі: «Я нічого не помітив, та все ж таки там щось є!»

Розділ ХIІ

Спорядження судна. Напад шакалових лисиць. Юп поранений. Юпа лікують. Юп видужує. Бот збудовано. Пенкроф святкує перемогу. «Бонавентур». Перше випробування бота у поході до південного берега острова. Несподівана записка.

Того ж вечора мисливці повернулися додому, нав’ючені трофеями після вдалого полювання – вони принесли стільки здобичі, скільки могли донести четверо дужих чоловіків. До того ж у Топа круг шиї висіла ціла низка норців, а Юпа оперезали кількома низками бекасів.

– Ось, хазяїне! – радо вигукнув Наб. – Ми не марнували часу! Тепер будемо мати вдосталь і копченини, і паштетів! Але треба, щоб мені хтось допоміг. Я, Пенкрофе, розраховую на тебе.

– Е-е ні, Набе, – відповів моряк. – Мене чекає бот, спробуй якось обійтися без мене.

– А ти, Герберте?

– Я, Набе, завтра мушу їхати до загону, – відповів хлопець.

– То, може, ви мені допоможете, пане Спілете?

– Залюбки,

Набе, – відповів журналіст, – але попереджаю заздалегідь: тільки-но вивідаю твої кулінарні таємниці, розголошу їх у газеті.

– Як вам до вподоби, пане Спілете, – відповів Наб, – як вам до вподоби.

Ось так наступного дня Гедеон Спілет опинився в ролі Набового помічника на кухні. А напередодні інженер розповів йому про свій спуск у колодязь, і журналіст погодився, що хоч Сайрес Сміт нічого й не ви явив, все ж таки там криється якась непевна таємниця.

Морози протрималися ще цілий тиждень; колоністи майже не покидали Гранітного Палацу, лише зрідка виходячи, аби навідати пташник. У їхньому домі витав незрівнянний дух смачнючих страв, які готував досвідчений кухар Наб разом із журналістом; та не всі свої трофеї колоністи мусили заготовляти на майбутнє – дещо чудово зберігалося на морозі; колоністи смакували свіже м’ясо диких качок, хором хвалили його й запевняли, що немає нічого смачнішого за водоплавну птицю.

Пенкроф і Герберт, котрий дуже спритно шив голкою вітрила, цілий тиждень працювали з таким запалом, що незабаром було готове все спорядження для бота. Завдяки сітці, знайденій разом з оболонкою аеростата, конопляних канатів їм не бракувало. До того ж ті мали бездоганну якість, і моряк не міг не скористатись ними. Вітрила він обшив міцними ліктросами; канатів вистачало, аби виготовити фали, ванти, шкоти й інший такелаж. За порадою Пенкрофа Сайрес Сміт виточив на токарному верстаті потрібні блоки, отож спорядження для бота колоністи мали ще раніше, ніж збудували сам бот. Пенкроф навіть пошив прапор і розфарбував біле тло в червоний і синій кольори, добувши барвники з різних рослин, яких на острові не бракувало. Тільки до тридцяти семи зірок, що означали тридцять сім штатів на американських прапорах, моряк домалював ще й тридцять восьму – зірку «штату Лінкольна», бо вважав їхній острів уже приєднаним до великої республіки.

– Ет, – казав він, – якщо він і не приєднаний іще фактично, то приєднаний у наших серцях!

А до спуску бота на воду прапор, під потрійне дружне «Ура!», виставили над центральним вікном Гранітного Палацу.

Тим часом надходив кінець зими, і колоністам здавалося, що вона мине без незвичайних лихих пригод, аж раптом у ніч на 11 серпня плоскогір’я Широкий Обрій опинилося перед загрозою спустошення.

Тієї ночі після напруженого трудового дня всі спали глибоким сном, коли десь о четвертій ранку їх несподівано розбудив Топів гавкіт.

Цього разу собака гавкав не біля колодязного отвору, а біля порога дверей і кидався на них, наче хотів їх висадити. Юп і собі пронизливо завив.

– Ти чого, Топе? – крикнув, першим прокинувшись, Наб.

Собака замість відповіді загавкав ще лютіше.

– Що сталося? – запитав Сайрес Сміт.

Усі колоністи швидко вдягайся, кинулися до вікон і повідчиняли їх.

Перед очима в них стелилася снігова пелена, що ледь біліла в непроглядній темряві ночі. Вони нічого не бачили, тільки чули дивний безладний гавкіт. Стало зрозуміло, що на берег пробралися якісь звірі, але їх неможливо було розгледіти.

– Що це? – крикнув Пенкроф.

– Вовки, ягуари або мавпи! – відповів Наб.

– Хай їм чорт! Вони можуть побігти на плоскогір’я! – вигукнув журналіст.

– А що тоді станеться з пташником? А поле!.. – закричав Герберт.

– Як вони опинилися на острові? – дивувався Пенкроф.

– Мабуть, перебігли через місток, – сказав інженер. – Хтось із нас забув його підняти.

– Саме так, – зізнався Спілет, – я, пригадую, залишив його, не піднявши…

– Гарний подарунок ви зробили нам, пане Спілете! – крикнув моряк.