Таємничий острів
Шрифт:
– Що зроблено, того не повернеш! – урвав Пенкрофа Сайрес Сміт. – Краще подумаймо, що нам тепер робити!
Такі були питання й відповіді, якими перекинулися колоністи. Ніхто не сумнівався, що якісь звірі, перебравшись через місток, вдерлися на узбережжя, а тепер, піднявшись лівим берегом річки Вдячності, могли добратися на плоскогір’я Широкий Обрій. Тому треба, не зволікаючи, прогнати їх, а може, й стати з ними до бою.
– Але що ж це за звірі? – здивовано перепитували вони один одного, а тим часом гавкіт лунав дужче й дужче.
Герберт прислухався і, здригнувшись, згадав, що чув його, уперше побувавши поблизу витоків Червоного струмка.
– Це
– Уперед! – вигукнув моряк.
І всі колоністи, озброївшись сокирами, рушницями й револьверами, повскакували в кошик підйомника і за хвилину спустилися на берег.
Коли шакалові лисиці збиваються в голодні зграї, вони стають страшенно небезпечні. Та колоністи, ні хвилини не вагаючись, кинулися в гущу звірів, і револьверні постріли, що розрізали вогняними спалахами темряву, змусили передні лави нападників позадкувати.
Найперше і найважливіше завдання полягало в тому, щоб не допустити чотириногих розбійників на плоскогір’я Широкий Обрій, – вони накоїли б страшного лиха в пташнику й на полі. Але звірі могли вторгнутися на плоскогір’я лише лівим берегом річки Вдячності, і щоб перешкодити цьому, потрібно було стати нездоланною стіною на вузькій смужці берега між річкою й гранітною кручею.
Колоністи відразу це зрозуміли і за наказом Сайреса Сміта побігли в той бік; чотиринога зграя кинулась за ними.
Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Пенкроф і Наб швидко вишикувалися впоперек дороги. Поперед них стояв Топ, широко роззявивши велику пащу з гострими зубами, а за ним – Юп, озброєний сучкуватим важким кийком, яким розмахував, наче легкою палицею.
Ніч затопила все чорною пітьмою. Тільки спалахи пострілів, – а марнувати набої колоністи не мали права, – вихоплювали з темряви не менше сотні розлючених звірюк із палаючими, наче жар, очима.
– Не пропускайте їх! – крикнув Пенкроф.
– Не пропустимо! – відгукнувся інженер.
Та хоча звірі й не могли прорватися крізь живу перепону, вони знову й знову кидалися вперед. Задні лави насувалися на передні, й колоністи безупинно стріляли і рубали на всі боки сокирами. Землю встеляли купи звірячих трупів, але зграя, здавалося, не меншає, а більшає, ніби лисиці бігли й бігли через місточок на березі річки.
Незабаром хмара звірів підступила впритул до колоністів, і тепер уже не обійшлося без ран, на щастя, дріб’язкових. Герберт вистрілив і убив з револьвера звіра, що, як дика кішка, вискочив на спину Набу. Топ люто кидався на шакалових лисиць і миттю перегризав їм горло. Юп, ніби оглухнувши, нещадно бив ворогів кийком, і марно йому кричали, щоб він трохи відступив назад. Напевне, маючи здатність бачити в темряві, він увесь час був у гущі бою і лише іноді лунко свистів, що свідчило про його надзвичайне збудження і втіху. В розпалі бою він вирвався так далеко вперед, що під час спалаху одного з револьверних пострілів його побачили оточеним п’ятьма-шістьма великими лисицями, від яких він затято й мужньо відбивався.
Зрештою, після двох годин січі перемога стала схилятися на бік колоністів. Ледь засіріло небо – це зіграло, безумовно, вирішальну роль, – лисиці стали задкувати, а відтак – тікати на північ через місток, який відразу звів за ними Наб.
Коли ж зовсім розвиднилося, колоністи нарахували на березі не менше як півсотні звірячих трупів.
– А де Юп? – закричав Пенкроф. – Де наш Юп?
Юп зник. Наб раз у раз гукав його, та Юп уперше не відгукувався на приятелів голос.
Усі
– Він живий! – вигукнув Наб, схилившись над орангутангом.
– У такому разі ми його виходимо, – відповів моряк. – Глядітимемо його, як брата!
Юп ніби зрозумів і, здавалося, вдячно схилив голову Пенкрофові на плече. Моряка теж було поранено, але рани його, як і рани інших колоністів, були легкі, бо вогнепальна зброя майже весь час тримала звірів на відстані. Більш-менш загрозливий стан здоров’я мав тільки Юп.
Наб і Пенкроф віднесли його до підйомника, й лише тоді, у них на руках, він ледь-ледь застогнав. Потім орангутанга обережно підняли в Гранітний Палац, поклали на матрац, знятий із одного з ліжок, і турботливо помили Юпові рани. Судячи з усього, його внутрішні органи були цілі, але він дуже ослаб через велику втрату крові й мав сильну гарячку.
Отже, Юпа перев’язали, поклали в постіль і прописали сувору дієту, «наче справжній людині», як казав Наб, – а потім дали випити кілька чашок жарознижуючого відвару з лікарських трав, що зберігалися в Гранітному Палаці.
Юп заснув спочатку дуже неспокійним сном, але потроху його дихання стало рівнішим, і колоністи вийшли, аби дати йому цілковитий спокій. Іноді тільки Топ тихенько, мов навшпиньки, заходив у приятелеву кімнату і, здавалося, схвалював турботу колоністів про його друга. Юп лежав на постелі, звісивши лапу, а Топ засмучено і співчутливо лизав її.
Того самого ранку колоністи відтягли туші забитих звірів до лісу Далекого Заходу і закопали їх глибоко в землю.
Напад звірів, що міг мати вельми прикрі наслідки, став для колоністів незабутнім уроком, і відтепер друзі лягали спати, тільки після того, як хто-небудь із них перевірив мости і переконався, що жоден звір не зможе на них напасти.
Тим часом Юп, за життя якого колоністи перші дні дуже тривожилися, швидко став одужувати. Завдяки міцному здоров’ю орангутанга його гарячка поволі спала, і Гедеон Спілет, котрий трохи розумівся на медицині, незабаром висловив припущення, що життю орангутанга не загрожує велика небезпека. 16 серпня Юп почав їсти. Наб готував для хворого смачні солодкі страви, і той хлебтав їх з невимовною втіхою, – він таки мав грішок: любив поласувати солодким, а Набові й на думку не спадало боротися з цією вадою.
– Що ви хочете? – казав негр Гедеону Спілетові, коли той часом за ува жував, ніби він надто потурає Юпові. – В нашого Юпа тільки й радості, що поласувати чимось смачним; я вельми радий хоч так віддячити йому за вірну службу!
Через десять днів, 21 серпня, дядечко Юп підвівся з постелі. Його рани зарубцювалися, і колоністи упевнились, що незабаром до нього повернуться і сила, й спритність. Як і всіх, хто одужує, його пойняв непогамовний голод, і журналіст дав йому змогу їсти скільки душа бажає, покладаючись на інстинкт, якого часто бракує людям і який мав уберегти орангутанга від надмірностей. Наб, звичайно, був у захваті, бачачи, що до його учня повертається бажання їсти й пити.