Таємниця гірського озера
Шрифт:
Та коли дід дістав скарб, коли він занурив руки в мішок і почав перебирати золоті речі і дорогоцінне каміння, в очах у нього знову потемніло.
– Дивлюся – і не віриться… Скарб, справжній скарб! – повторював він, розглядаючи золоті прикраси. Світло гасової лампочки запалювало на них яскраві вогники.
Боязко озирнувшись, старий вийняв з мішка красивий, червоного золота браслет.
– Моє! Все це моє! Та це ж царське багатство! Значить, я, мисливець Борода Асатур. відразу став мільйонером? Від такої радості людина може збожеволіти… – наче марячи, бурмотів він. – От зрадіє стара,
Старий обережно поклав дорогоцінності назад у мішок і замислився.
– Ну, що ж, – промовив він до себе, – знову сховати? Але ж доки ховати. Доки мені бути маленьким перед великими ділами цих хлоп’ят?… Ні, це все моє життя перевернуло! Раніше краще було: багатим я не був, зате і на душі було легко. Ні, не треба… Свинцем на серці моєму лежить оцей тягар. Не треба, не хочу!… Нащо ж я чужим добром заволодів?…
Дід скочив, звалив мішок на спину й пішов до дверей. Біля самого виходу він зупинився і, знесилившись від внутрішньої боротьби, опустився на землю.
Чоло його вкрилося потом. Дід заплющив очі і важко зітхнув:
– Ах, коли ж прийде кінець моїм мукам?
Згодом, опам’ятавшись, дід підвів голову і голосно запитав:
– Ну, чи не дурень я, люди? Все життя мріяв золото знайти, а ось знайшов – і збожеволів! Ні, Асатуре, коли мало свого розуму, то позич. Прийшло щастя до твоїх дверей – не жени його. Не будь дурнем – не брикнула ж тебе кобила в голову!… Ей, чоловіче, живи та живи собі вволю і онукам заповідай – хай живуть щасливо та тебе прославляють… Ну, чого ж ти розкис?
І знову давнє, власницьке, особисте приборкало у мисливця Асатура всі його добрі наміри. Він підвівся, взяв мішок і знову сховав скарб у тайник.
ВИПАДОК У ПЕЧЕРІ
В той день, як ми бачили, хлопці зазнали неждано великого випробування і випадково рийшли з нього цілими. Але воно не було останнім. Наступного дня сталася інша подія, яка була вже наслідком не випадковості, а нетерплячої вдачі Камо.
Вранці, коли колгоспники зібрались біля правління колгоспу і взяли кирки і ломи, щоб іти на Чорні скелі, голова колгоспу сказав Ашоту Степановичу.
– Я дам вам тільки тих, хто знайомий з підривними роботами. Мене з Арамом Михайловичем викликали на нараду в район. Як тільки вона закінчиться, ми швидко повернемося назад і прийдемо на Чорні скелі. Тільки діти хай будуть подалі од вибухівки. Та й взагалі краще було б, якби ви їх з собою не брали.
– Та хіба їх утримаєш! – посміхнувся геолог.
– Це вірно, особливо Камо – його й на ланцюгу не втримаєш: перепиляє і втече на Чорні скелі.
Колгоспні каменярі, взявши інструменти, пішли до Чорних скель. Разом з ними йшли й наші юні друзі. Зупинивши їх, дід Асатур сказав:
– Не хотів би я, щоб і ви ходили в цю чортову печеру, та хіба ж вас умовиш? Та розповім я вам одну пригоду, – може знадобиться, коли ви вже з вибухівкою справу маєте. Діда Оганеса знаєте?
– Сліпого? – спитав Сето.
– Так, сліпого Оганеса. Але він не завжди
Слід було б хлопцям запам’ятати ці слова діда, що бував у бувальцях!
Коли вони увійшли до печери, бригадир каменярів Єгор сказав:
– Ну, хлопці, посидьте біля входу в печеру, а ми займемося цією справою самі.
– Як це?… Ми, значить, тут ні до чого? – гарячкував Камо.
Майстер Єгор посміхнувся у вуса:
– Чому ж! Воду ви знайшли! Ми ваші помічники – допомагаємо вам воду добути.
Єгор взяв сталевий лом і, нахилившись, почав довбати камінь.
– Ну, а ти, Степане, – сказав він одному з товаришів, – довбай тут. Ти, Тигране, сюди стань… Нам треба зробити п’ять – шість заглибин і закласти вибухівку. Тоді ми виламаємо одразу багато каміння.
Видовбавши в скелі заглибини, каменярі заклали в них амонал, підвели гніт. Ашот Степанович підпалив його, і всі стрімголов кинулися з печери геть.
Минуло чверть хвилини, півхвилини – вибуху нема.
Камо здавалось, що минула година.
– Не будемо ж ми сидіти отут до вечора! – нарешті не витримав він і вибіг із схованки. – Капсуль, мабуть, не годиться.
Ашот Степанович не встиг затримати хлопчика.
– Камо, вернись! – крикнув йому вслід Армен. – Згадай про сліпого Оганеса!
Слова Армена перебив оглушливий гуркіт. Важким кам’яним градом посипались уламки скелі, підкинуті вибухом до стелі печери. Задушливий запах амоналу й дим сповнили повітря.
Хлопці вскочили в печеру. Розкинувшись навзнак, на великій кам’яній плиті лежав Камо. Він був непритомний.
– Ай-ай-ай! Скоріше винесемо його звідси! – кричав майстер Єгор.
Ашот Степанович з Грикором підняли хлопця і винесли на повітря. На скроні у хлопчика синів кружечок.
Здавалось, Камо не дихав.
***
Нашвидкуруч змайстрували ноші з гілок і понесли хлопця в село.
Мати Камо дуже злякалася. Побачивши носилки, вона скрикнула й знепритомніла. Камо занесли в хату. Звідусюди зібрались сусідки. Сповістили Арама Михайловича і Баграта. Вкрай стурбований прибіг Баграт. Незабаром прийшов і Арам Михайлович.
Завжди стриманий, Баграт дуже хвилювався.
– Тітко Анаїд, відчини вікна! Швидше!… Так… Дай води… Шушан, біжи в правління, принеси аптечку. Живо!… Ашоте, допоможи Араму… Араме, ти зумієш викликати у нього дихання?