Таємниця гірського озера
Шрифт:
Асмік ще раз змінила йому примочку:
– Що ж було далі, Камо?
– Коли я зрозумів, що трапилось, одразу ж подумав: «От Асмік наплакалась!» І знаєш, це мене обрадувало.
– Обрадувало, що товариша примусив плакати?…
– Так… Тільки тебе я і жалів і думав: мабуть, треба вижити, хоча б для того, щоб її заспокоїти…
Асмік щасливо посміхалась.
– А що ти подумав, коли біля твоєї тахти дідусь свої скарби висипав? – сміючись, промовила вона. – Але яке ж там було чудове намисто!… Його, мабуть, носила княгиня Анаїд… Я очей
– А я думаю, що дарма ми не залишили намиста – воно б так тобі личило…
Ось так, у веселих балачках, вони провели весь день.
Надвечір у сінях почувся тупіт ніг, двері з гуркотом відчинились, і в кімнату ввалились Армен, Сето, Грикор, а за ними, намагаючись бути непомітним, і Артуш.
– Ах ви, дезертири! Нас у «пекло» послали, а самі тут гулі справляєте? Ось як, виявляється, ти комедії виробляла? Дрижала, скаржилась – холодно! – як завжди, правив теревені Грикор.
Хлопці кинулись до Камо і почали його обіймати.
– Ой, не всі разом, ставайте в чергу, – сміявся Грикор.
Камо тільки зараз помітив Артуша. Той стояв у кутку біля шафи і м’яв у руках шапку. Він був, як і решта, в поросі й землі.
На радісному обличчі Камо промайнула тінь.
Асмік, побачивши це, поспішила на допомогу Артушеві.
– Ось, – промовила вона, ніби рекомендуючи його, – новий член нашого гуртка юних натуралістів. Він працює з нами в печері, заміняє тебе…
Хіба могло почуття помсти, злоби, недоброзичливості знайти місце в серці хлопця! Та й чи було воно в ньому колись, у доброму серці Камо! Та ще тепер, коли він тільки-но врятувався від смерті і був повен найкращих почуттів до всіх людей…
Тому, коли Артуш соромливо підійшов до нього, збираючись просити пробачення, Камо швидко затулив йому рота рукою і тепло сказав:
– Не треба. Тепер ми будемо добрими друзями. Я давно цього хотів.
І хлопчики обнялися.
– Ну, як ти себе почуваєш, Камо? – м’яко спитав Армен, узявши товариша за руку.
– Трохи важка голова, а то все добре.
– Ну, ще б пак, не добре! – втрутився Грикор. – Коли б мене доглядала така фельдшериця, – він лукаво покосився у бік Асмік, – у мене б за два – три дні нога вирівнялась… Слово честі!
– Годі тобі, насмішнику, годі! – потягнула Грикора за його чорні кучері Асмік. – Даю тобі слово, що доглядатиму тебе, коли ти, нарешті, зробиш операцію, даси лікарям вирівняти ногу.
– А як же вода, вода?… – нетерпляче запитав Камо.
– Вода буде, працюємо… Сьогодні докопались до величезного плоского каменя, – сказав Сето. – Вода під ним – це зрозуміло. Проб’ємо камінь – вода фонтаном рине.
Камо схвильовано підвівся і сів на ліжку:
– Нащо в цю справу втрутилась будівельна бригада? Воду ми знайшли, ми й повинні її дати селу. Ганьба, якщо нас випередить хтось інший. Для нас це справа честі.
– Власними силами ми не скоро впоралися б, – сказав Армен.
– Ми робили дірки, а потім прийшов дядько Єгор, заклав амонал, запалив усі гноти, і такий
– А чому вони зривають? А ви що ж, дивилися?… – прикро спитав Камо.
– Якби захотіли, ми й самі упорались би. – Ми з своєї волі згодились, щоб дядько Єгор підривав, – збрехав Армен, щоб заспокоїти Камо.
– Де амонал, капсулі, гноти?
– Коли ми йшли додому, майстер Єгор ховав їх у печері.
– Дуже добре! – зрадів Камо. – Знатиму.
Після того як пішли товариші, Камо довго не міг заснути. У кімнату зайшла мати:
– Що з тобою, Камо, любий? Спи, рідний, спи…
Вона обняла чорну кучеряву голову сина і ніжно поцілувала його.
Пригорнувшись до матері, Камо заспокоївся і заснув.
РАДІСНІ ПОДІЇ
Ще не настав ранок, і село Лчаван ще міцно спало.
Якийсь юнак верхи на маленькому рябому коникові, з прив’язаною до сідла торбиною, поспішав у передранкових сутінках дорогою, що вела до Чорних скель. Він весь час оглядався, наче робив щось таємно і не хотів, щоб його бачили.
Доїхавши до розбитого блискавкою дуба, юнак прив’язав до нього свого коня і, взявши торбинку, поліз на скелю. Видершись на її вершину, він зупинився і глянув униз.
Обрій на сході помалу світлішав, і зірки одна за одною згасали На небі горіла тільки одна Венера.
В очеретах озера Гіллі пробуджувалось пернате населення. Ранковий вітерець, набігаючи з вершини Далі-Дагу на дзеркальну гладінь Севану, вкривав її легкими брижами. Гігантське водоймище щохвилини міняло свій колір і світлішало.
Яке чудове життя! Яка чарівна природа! Як хороше жити, тішитися благами нашого чудового світу!…
Хлопець жадібно вдихав свіже ранкове повітря. Він живий, він знову в цьому чудовому, казковому світі! І ніхто, ніхто так, як він, не міг зараз розуміти цінність життя і любити його…
Мотузяна драбина висіла на своєму місці, прикріплена до одного з зубців скелі: мандрівки у «Ворота пекла» стали такими звичайними, що її більше й не приймали.
Юнак звично спустився по драбині і ввійшов у печеру. Серце його завмерло від щастя: плескіт води, нещодавно такий глухий, було чути дуже виразно. Стрясаючи скелю, з клекотом і дзвоном мчав десь зовсім близько, під ногами, бурхливий водяний потік.
Ввійшовши в другу печеру, Камо (читач, певне, давно пізнав його) побачив, що за ці два дні тут провели величезну роботу.
Він засвітив ліхтар, прикріпив його до каменя на краю великої западини, утвореної вибухами, і, взявши лом, почав довбати скелю там, де звуки води було чути найбільш виразно.
***
Село щойно прокинулося, коли знайома нам група юних натуралістів підходила до Чорних скель.