Таємниця гірського озера
Шрифт:
Кінець справи більше за всіх, звичайно, потішив наших юних героїв. Вони дуже любили старого, доброго дідуся і, бачачи його страждання, теж страждали.
– Спасибі і нашим відважним хлоп’ятам! Чи не вони знайшли це золото разом з цими дорогоцінностями в печерах Чанчакару? Чи не вони своїм прикладом урятували честь старого мисливця? – промовив учитель.
Покликавшії до себе дітей, він обняв і поцілував їх по черзі.
Дід Асатур підбадьорився і, за старою звичкою, знову стиснув руків’я кинджала. Поверталося до нього колишнє
– Ну, кінець, тепер до мене і смерть не підступиться! – сказав він і раптом, щось згадавши, повернувся до Камо: – Камо, рідненький, чи знайшли ви, що там у печері вирувало? Чи не казан сатани?
– Ні, дідусю, який там казан! Це під скелею біжить вода, – слабким голосом відповів хлопець, який ще не зовсім оклигав після хвороби.
– Справді вода? – запитав у Камо Артем.
– Так. Ясно чути, як вона біжить, вирує…
– Чого ж ти нам про це не сказав, – обернувся Артем до Баграта.
– Ми й самі ще нічого толком не знаємо… Ашоте Степановичу, діти, розкажіть, що ви сьогодні на Чорних скелях зробили? А куди пропав твій товариш, учений? – спитав Баграт.
– Сурен? Сурен не пропав. Він зайнятий дуже важливою справою: креслить карту старого річища каналу, позначає на ній ті місця, які слід закріпити цементом, – відповів Ашот Степанович. – Бо інакше вода в цих місцях – вони складені з пористої лави – буде просякати і пропадатиме, не дійшовши до ваших полів.
…В той же вечір Баграт послав колгоспний грузовик у районне управління водним господарством по цемент, а сам з учителем побував у «Воротах пекла». Вони оглянули печеру і переконались, що під нею і справді бурхливим потоком мчить вода – затворниця Чорних скель…
Рано-вранці Баграт послав колгоспників рити канал.
Селом полетіла чутка:
– Вода!… Скоро буде вода!…
Наче ліс з коріння зірвався – забігали всі: старі й малі, чоловіки й жінки. Схопивши лопати, кирки, ломи, кинулись на схил Далі-Дагу, по якому пролягало колись річище Великого Джерела царя Сардура, та сама «таємнича стежка», колишнє значення якої розгадали Арам Михайлович і Армен.
З’явились тракторні плуги. Ще не зійшло сонце, а вони вже зібрались на схилі гори, там, де стояв недавно «вішап» – «бог води», і поповзли звідти, вгризаючись у землю, вниз, до полів колгоспу. За плугами йшли колгоспники і лопатами та кирками поглиблювали річище стародавнього каналу.
ЗНОВУ ДО ЧОРНИХ СКЕЛЬ
Світало. Асмік, прокинувшись, відчула, що серце в неї не щемить, як учора. їй було легко і радісно. Вона скинула ковдру, скочила з ліжка і швидко вдяглась. їй хотілося піти до Камо, але йти так рано і самій їй здавалось незручним.
Асмік побігла до Грикора:
– Ходімо до Камо!
Їх зустріла мати Камо і, приклавши палець до губів, сказала:
– Тсс! Він спить.
– Ну-ну, хай спить, йому це треба, – відповів Грикор. – А ми, Асмік, вернемося
Слідом за ними до Грикора прийшли Армен і Сето.
– Зайдем до Камо? – спитав Армен.
– Ні, він спить. Не будемо його турбувати.
– Добре, хай відпочиває Підемо самі. Ось тільки Артуша треба взяти, він хотів піти з нами.
І вони пішли до Артуша.
– Ти куди, синку? – крикнула мати навздогін Грикорові.
– Ми до Чорних скель. – Він знав, що мати тепер затримувати його не буде.
Взявши з собою Артуша, усі радісно рушили вперед, і перед ними знову відкрилася знайома картина: обпалені сонцем, знеможені від спраги поля і долини.
Колгоспники напружено працювали, поглиблюючи річища каналу. Широкою чорною стрічкою простягався він, спускаючись схилами Далі-Дагу до колгоспних посівів.
Голова колгоспу Баграт втратив свою холоднокровність. Він гарячкував:
– Ну-ну, мої любі, працюйте по-воєнному! Завдання таке – по чотири кубометри на людину. Виконав – доповідай. По-бойовому!… Необхідно якнайшвидше провести воду: будівельна бригада весь час на Чорних скелях працює.
Наче у відповідь на ці слова, з боку Чорних скель почулося один за одним, кілька вибухів. Хмари диму й пилу вирвалися з печери.
– Ми запізнились! Вони випередили нас! – засмутився Армен. – Ходімо швидше!
І вони побігли.
Ось і Чорні скелі. Стародавній дуб стоїть, обгорілий знизу догори, стовбур його розколовся, гілки позвисали – поламані, обвуглені. Мідний глечик лежав у корінні дерева, почорнілий і сплющений.
На вершині Чорних скель з’явилися люди, і хтось із них крикнув униз:
– Грикоре, це ти? Зміна прийшла?
– Так, прийшла. Залиште там ломи, спускайтеся.
Будівельна бригада, що працювала в печері, спускалася в ущелину. На зміну їм піднімались на гору наші хлопці.
На схилі гори вони зустрілись. Майстер Єгор, не кажучи й слова, взяв у Грикора з рук мішок з амоналом, гніт і капсулі. Потім обшукав у хлопців кишені.
– Це що таке?… – образився Армен.
– Баграт наказав. Забули про вчорашній випадок з Камо?
Єгор суворо глянув на хлопців, але, побачивши їхні збентежені обличчя, ласкаво додав:
– Про вибухи і не думайте. Вам доведеться робити в камінні дірки. Я позначив крейдою ці місця. Камінь пробивайте на півметра, – сказав він і додав: – Не ображайтесь, хлопці, ідіть.
І він по-дружньому поплескав хлопців по плечах.
Важко змахуючи крилами, піднялися з вершини скелі орли й закружляли над головами хлопців. Десь тут, у печерах, були їхні гнізда, і орли готувались до захисту своїх пташенят.
Але хлоп’ятам було не до орлів. Вони увійшли в печеру. В ній було темно й волого. Брали дрижаки. Вузький вхід у печеру поступово розширювався. Стіни й підлога були вологі і вкриті слизом. Звідкись, наче з-під землі, долинали глухі звуки. Що далі йшли хлоп’ята, тим звуки ці ставали чутніші.