Таємниця гірського озера
Шрифт:
Хлопці підійшли до вузької чорної щілини – проходу в одній із стін.
Артуш засвітив ліхтар, але сильний холодний струмінь повітря, що дихнуло з щілини, вмить загасив його. Довелось пробиратися навпомацки, повзком, весь час кудись угору. Однак шлях був їм уже знайомий. За цим проходом була друга печера, де хлопці робили перші вибухи. Будівельна бригада тут залишила ломи.
В печері було темно. Таємничий підземний шум чути було дуже сильно.
– Адже вода, коли ми її звільнимо, рине в прохід, яким ми щойно прийшли… Отже,
Хлопці знову засвітили ліхтарі і оглянули прохід. Чорні скелі в глибині своїй були складені не з граніту, а з м’яких гірських порід, і зараз хлопці ломами розширяли вузьку щілину до ширини звичайних дверей. Потім вони пройшли в той куток печери, де минулого разу зробили в скелі виїмку. Після того як тут побувала будівельна бригада, вона стала набагато ширша і глибша. Тепер під цією ямою вже було добре чути, як вирувала, хлюпала, кипіла вода.
– А може, й справді там казан з грішниками? – сміючись, сказав Грикор. – Чого доброго, ще впіймаємо душу кума Мукела і віднесемо в подарунок дідові.
– Брр!… – здригнулась Асмік. Вона ніяк не могла позбутися почуття страху і боязко притискалась до Армена.
Найхоробрішими були Сето і Грикор.
– Не бійтесь, – заспокоював товаришів Грикор. – Це вода, вода-полонянка! Скоро ми її звільнимо. Ану, посвіти, Сето!
– Ні, світитиме нам Асмік, а ми візьмемо ломи, – сказав Сето, передаючи ліхтар дівчинці.
Вони пробрались серед розкиданого вибухом каміння і ввійшли у виїмку, під якою вирувала вода. Ліхтар кидав сніп світла на нерівне, вищерблене дно.
Армен зняв з себе куртку і накинув на плечі Асмік.
– Не треба, – запротестувала вона, – застудишся.
– Ну, що ти!… Я працюватиму, мені скоро стане жарко.
Скинули свої куртки і гаряче взялися за роботу Сето, Грикор і Артуш.
На краю виїмки з ліхтарем у руках стояла Асмік. Арменова куртка не допомогла, дівчинка тремтіла все дужче, і світлий зайчик ліхтаря весь час то піднімався, то тікав з виїмки.
– Е, це не діло, – нарешті вирішив Армен. – Ти тут замерзнеш, Асмік. Краще б ішла додому, а з ліхтарем ми й без тебе впораємось.
– Ні, ні, нізащо!…
– Іди, іди… Ти там будеш корисною. Іди доглянь Камо, розваж його.
– Ні! – ще раз сказала Асмік і зашарілась. Добре, що світло ліхтаря падало не на неї і товариші не помітили цього.
– Справді, – втрутився Сето, – нічого тобі тут залишатись. Іди додому, а ліхтар ми прикріпимо до каменя, і світло не танцюватиме по землі, як зараз.
Асмік нарешті згодилась. Сето провів її до виходу з печери і допоміг вибратись на вершину скелі. Звідти, вже сама, Асмік, підстрибуючи, як кізка, побігла до села…
Ввійшовши в село, Асмік в нерішучості зупинилась. Іти додому?… Ні! До Камо…
Двері їй відчинила мати хлопця. На її змарнілому обличчі світились щастям великі, глибоко
Вона обняла й поцілувала дівчинку, а Асмік притиснулась до її грудей з таким теплим почуттям, яке вона відчувала, коли горнулась до рідної матері.
Мати Камо, що протягом одного дня пережила і велике горе і велику радість, тихо плакала.
Коли вони обидві заспокоїлись, Асмік спитала пошепки, як почуває себе Камо.
Наче у відповідь на її запитання, із сусідньої кімнати долинув бадьорий і веселий голос:
– Іди сюди, Асмік, а то я сам прийду!
– Божевільний! Ще й справді з ліжка встане! Рано ще йому! – злякано промовила мати. – Іди до нього, Асмік-джан, іди.
Асмік увійшла до кімнати, де біля широкого, світлого вікна стояло ліжко, на якому лежав Камо. Його великі чорні очі радісно сяяли.
Асмік кинулась до нього і розплакалась.
– Ну-ну, годі, заспокойся, – ласкаво погладив дівчинку по голові Камо. – А ти, мамо, чого плачеш? Я ж живий! І чому всі, хто б не приходив, замість того щоб сміятися, плачуть?… Що за дивні люди! Помирає людина – плачуть, видужує – плачуть…
Асмік засміялась крізь сльози.
– От і добре! Сміятися треба.
Вона сіла, змахнула сльози і лише тоді глянула на Камо.
Він не змінився. Такі ж чудові очі, таке ж мужнє, але бліде зараз обличчя, наче він не спав цілу ніч.
Мати Камо поралась на кухні, залишивши дітей на самоті.
Вони тихо розмовляли:
– Що ж ти відчув, коли тебе вдарило? – спитала Асмік.
– Що?… Важко передати словами… Після вибуху мені здалося, що якась невидима сила відірвала мене од землі, а по спині наче пробігла гаряча вода. В цей час я і вдарився, напевне, об каміння. Як я впав і що сталося зі мною потім – не знаю: я нічого більше не відчував до того часу, поки не прийшов до пам’яті.
– Ух-х… – здригнулась Асмік. – Коли б ти знав, як тяжко було бачити тебе в такому стані!… Непорушний, скам’янілий…
– Чи бувало з тобою так: бачиш важкий сон, знаєш, що це сон, хочеш прокинутись – і не можеш?… А тут, коли я опритомнів…
– Не подумав, чому це навколо тебе люди зібрались?
– Голова не працювала. Потім почав розуміти, що зі мною щось трапилося. Всі на мене дивилися так жалісливо і ласкаво… Думаю: за що це раптом усі так полюбили мене!
Камо засміявся.
– Тебе, Камо, і справді всі люблять, – пожвавішала дівчинка. – Зажди, що це? Дай-но руку.
– Пусте, подряпина, – пробурмотів Камо і хотів сховати руку.
– Ой, очі б мої не бачили!
– Ну-ну, так не можна… Якщо ти так доглядатимеш хворого, не буде діла. Ось прийде мама – скажу їй, вона таку сиділку прожене, – пожартував Камо.
Асмік дістала чисту хустинку, намочила її, приклала до садна на руці Камо, а зверху пов’язала рушником.
Камо мовчки, не заперечуючи, як дитина, поглядом, сповненим ласки, стежив за кожним рухом дівчинки.