Таємниця гірського озера
Шрифт:
Не встигли вони видертися на вершину, як раптом всередині її почувся вибух і з отвору печери повалив густий дим.
Діти здивовано перезирнулися. Що там таке?… Чи не сатаел знову шаленіє?… їм і на думку не спадало, що Камо, який учора ще лежав у ліжку хворий, сам уночі добрався до Чорних скель і продовжує не закінчену ними роботу.
– Вернімось, – злякано запропонувала Асмік.
– О, та чий же тут кінь стоїть?… Ну, звичайно, Камо… Це Камо там! – захоплено вигукнув Сето і побіг стежкою, що вела на гору.
– Але ж він хворий і на руках ще садна
– Теж мені – садна! Що таке садна при такій великій роботі! – весело озвався Гри-кор. – Ходім!… Камо, рідненький, наводь страх на чортів, ми до тебе йдемо! – склавши рупором руки, крикнув він.
Слідом за першим на Чорних скелях почулося ще кілька вибухів.
В цю мить на стежці, що веде до Чорних скель, як укопаний, зупинився майстер Єгор. Він ішов разом з бригадою колгоспників.
– Ці чортенята що-небудь накоять, собі на голову… – пробурмотів він. – І чого ми не забрали капсулі з собою!…
– А все-таки молодці хлопці, – випередили нас! – вигукнув один з каменярів і заквапився до печер.
Цього ранку вибухи на Чорних скелях розбудили багатьох в селі Лчаван. Радісних, дуже радісних подій чекали колгоспники.
Але в сім’ї Камо ці вибухи викликали тривогу.
Мати Камо, не побачивши сина в ліжку, з криком кинулась до свого чоловіка:
– Чого ти стоїш? Камо знову пішов на Чорні скелі!…
Коваль Самсон, завжди спокійний і стриманий, вискочив з дому і побіг до Чорних скель.
– Хлопці знову пішли в ту чортячу печеру! – кричала Сона, видершись на свій дах.
Прибіг Артуш, незадоволений тим, що товариші пішли без нього, і, ні в кого не питаючи дозволу, побіг наздоганяти їх. За ним рушило ще кілька школярів.
Вийшов з дому і голова колгоспу Баграт. Слідом за ним з’явився і вчитель Арам Михайлович, як завжди у гімнастьорці, старому військовому картузі і високих хромових чоботях.
– Ходімо, Араме Михайловичу, – сказав Баграт, – подивимось, що роблять наші герої… І Асмік з ними пішла, ще на світанку. Нишком втекла… Ех, де наша молодість! – посміхаючись у вуса, говорив Баграт. – Дивлюсь я на цю молодь, на її діла, бачу, як уся її увага, всі її думки, серце цілком належать народові, як вона тільки й думає про те, щоб зробити добру справу для Радянської Країни.
Помітивши Артуша з товаришами, які поспішали до Чорних скель, Баграт зупинив їх:
– Ей, хлопці, куди ви з голими руками? На весілля, чи що? Назад! Візьміть лопати, кирки, ломи… Еге, і дід Асатур шкандибає! Заклав бороду за пазуху, – значить, теж у похід зібрався… Цікава людина, хороша людина, – кивнув Баграт Араму Михайловичу на старого мисливця.
Учитель тільки посміхався – хіба він не знає діда Асатура.
А Сона кричала:
– Сето, Сето! Цей шибеник знову пішов в те прокляте місце!…
– Ти чого це знову розкричалась, бабо?! І дав же тобі бог голосок, – докірливо похитав головою дід Асатур. – Помовч трохи! Зараз усі підемо, подивимося, що треба робити.
І дід Асатур із своїм вірним другом Чамбаром теж попрямував до Чорних скель.
***
Незабаром
А внизу, в ущелині, зібралися колгоспники і, задерши голови, з цікавістю поглядали вгору.
Внизу, біля дуба, дід зустрів Асмік: хлопці цього разу не взяли її з собою в печеру.
Побачивши діда Асатура, вона радісно кинулась до нього:
– Дідусю, а як же ми? Ми так і не підемо в печеру?
– Як – не підемо? Хіба без нас щось вийде? – щиро здивувався дід Асатур. – Ходімо!
Не встигли старий мисливець з дівчинкою дійти до вершини, як знову цього разу вже з ущелини, долинув голосний крик Сони (і вона прибігла сюди з людьми):
– Ей, синку, Сето! Агей, синочку, куди ти забрався! Вилазь звідти!… Ой, сили моєї немає!
І, як навмисне, Сето раптом з’явився біля входу в печеру. Він був радісно схвильований.
– Зажди, мамо! – гукнув він. – Рвонемо разочок, і все буде ясно: чи вода під камінням, чи пекло… Мало залишилось, почекай. Ми…
Не договоривши, Сето раптом зірвався з місця, кинувся до драбини і поквапливо поліз угору. Слідом за Сето вибігли й інші хлопці і один за одним поповзли за ним.
– Гей, агей, тікайте! – крикнув униз Грикор. – Тікайте! Зараз скеля лопне, і весь світ наповниться рогатими чортами!…
Грикор, сміючись, помахав рукою колгоспникам, що зібралися унизу, і, підстрибуючи на одній нозі, кинувся доганяти товаришів. Вони вже спускалися вниз вузькою, що губилася серед ущелин, стежкою.
– Ох, вже цей Грикор! – сказав хтось унизу. – Світ ще ніколи не бачив такого базікала і насмішника…
Але тут і справді здригнулись і захитались Чорні скелі. Оглушливий вибух струснув повітря. Руда хмара диму казковим драконом – вішапом виповзла з «Воріт пекла» і імлистою тінню закрила сонце. І раптом з гуркотом, громом, дзвоном ринула в ущелину вода…
Вирвалась вона з чорної пащі «Воріт пекла», з своєї похмурої багатовікової темниці, і бурхливим каскадом ринула вниз, в ущелину. Це був, напевне, найвищий, найчудовіший водоспад у світі… З недосяжної височини мчав могутній потік холодної світлої води, дробився об виступи скель, розсипався міріадами райдужних бризок, що яскріли на сонці…
Важко передати захоплення колгоспників. В першу мить вони ніби втратили мову і безмовно, палаючими очима дивились на доріжку, що несподівано з’явилась на чорному тлі скелі, – живу, бурхливу, в сріблястому мереживі піни… Потім мовчанку порушило громове «ура». В повітря полетіли шапки. Люди ставали на коліна, припадали до води, торкаючись до неї, ніби цілуючи губами…