Таємниця гірського озера
Шрифт:
– Я багатьох питав – ніхто не чув… Невже ж не зрозуміло, що є якийсь зв’язок між водою, що була замурована в Чорних скелях, і водяником озера Гіллі?
Асмік обернулась.
– А, зрозуміла, зрозуміла!… Яка ж я дурна!… Ходімо швидше, ходімо!…
– Зрозуміла, та не зовсім. Зв’язок є, але чому ж він, цей водяник, гуркотів, ніхто з нас не знає. Ось те, про що ми хочемо дізнатися, – сказав Армен.
– Сето, нашому вченому треба два мішки соломи, найдрібнішої. Піди знайди два мішки і набери соломи біля колгоспних молотарок, – скомандував Камо. – Тільки не забудь – найдрібнішої.
Так Камо розподілив обов’язки кожного. Незабаром обидві групи були готові в похід.
– Про найважливіше ми не домовились, – сказав Армен. – Камо, коли ти повинен бути на озері?
– А як по-твоєму? Коли мені треба бути?
– Коли? Почекай, полічу. Ми доберемось до Чорних скель близько першої години. О другій годині будемо в печері. Діла там у нас на півгодини… Скільки буде кілометрів від Чорних скель до Гіллі?
– Близько п’яти.
– Близько п’яти? Ну, а якщо зважити на схил гори, треба дати воді теж хвилин тридцять. Отже, рівно о третій тобі треба бути з фотоапаратом на тому самому місці, де ми тоді зробили знімок з водяника. Зупинишся там же, палець – на спуску затвора. Не прогав, одразу ж клацни!
– Страшенно інтересно!… – згоряючи від цікавості, крутилася на місці Асмік. – Ходімо, чого ж ми чекаємо?
Незабаром Камо і Асмік вийшли з села. Дорогою до них приєднався дід Асатур. Борода у діда була, як звичайно, дбайливо підгорнута і укладена за пазух›, на плечі висіла рушниця. Він ішов розміреним кроком, здається, цілком задоволений тим, що його оточувало. Тривога покинула старого, і обличчя його було ясним і мирним, спокійно світилися ще повні життя очі. Він, здавалося, поздоровшав, навіть помолодів.
Вони підійшли до берега найкоротшої в світі річки.
– Річка наче зміліла. Що ти скажеш, Камо?
Камо посміхнувся. На верхній губі його здригнулися чорні вусики, що за останній час помітно виросли.
– А як же інакше, дідусю? Адже ж у нас серпень місяць?
– Що ж, що серпень? Ця річка в найзасушливіші роки ніколи в серпні так не спадала, – наполягав на своєму старий.
Камо знову загадково посміхнувся. Асмік згоряла від цікавості.
– І ти, і ти вже навчився в Армена робити з усього таємниці! Ну, скажи ж, у чому справа? – нетерпляче вимагала вона.
– Що ж мені казати, чи не зрозуміло й так? Коли ми випустили гас в озеро на вершині Далі-Дагу, чи не дійшов він до Гіллі?
– Так, дійшов.
– Коли ми зробимо це тепер, то гас потрапить уже не в Гіллі, а в ставок, де полощуться твої гусенята.
– Як це, хлопче? – здивувався дід Асатур.
– От нетямовитий народ! Зрозуміло ж усе. Гас потрапляє у водяний потік, що витікає з «Воріт пекла», звідти в канал, а з каналу – на наші поля, в сільський струмок, у ставок…
– Ох і справ же ви наробили, Камо-джан! – захоплено сказав дід, нарешті зрозумівши, що відбулося… – На що вже розумна людина був небіжчик
– І кум твій Мукел теж, мабуть, не второпав би, – пожартував Камо.
Заливисто засміялась Асмік. її дуже смішив цей «кум Мукел» з його незаперечним для діда Асатура авторитетом. Кум Мукел був тим невичерпним джерелом, з якого старий мисливець повсякчас черпав приклади життєвої мудрості.
На березі вони знайшли рибальський човен і, спустивши його на воду, попливли нескінченними протоками і басейнами до пам’ятного хиткого острівця.
– Пригадуєш, скільки яєчок ми зібрали на цьому острові півтора року тому? – запитала Асмік Камо.
– Аякже, пам’ятаю, – кивнув головою Камо. – Тільки чи не зірвався він з свого «якоря» і чи не зробився з хиткого плавучим, цей наш острівець?… Як багато качок, дідусю, але вони чомусь не літають. Дай-но рушницю, – простягнув він руку, – я їх зараз сполохну… Дивно, чому вони не літають? Пташенята голі, чи що?
Качки пробудили в Камо мисливський запал. А Чамбар, висолопивши червоного язика, скавучав і нетерпляче рвався з човна.
– Дивна річ – на воді жодної качки, всі в очеретах! Мабуть, каченята, – висловила гадку Асмік.
– Дай мені рушницю, – ще раз попросив Камо.
Але дід не дав рушниці.
– Не можна, – сказав він. – Це не пташенята, а батьки й матері. Вони зараз линяють, міняють пір’я, а без пір’я вони літати не можуть. Таких стріляти шкода… І подивись, як все розумно влаштувала природа. Птахи-матері лише тоді пір’я змінюють, коли пташенята підростають і самі починають добувати собі їжу. Мати тоді вільна – турбот немає, може і про себе потурбуватись.
Ось вони й добралися до хиткого острівця. Дід і Асмік вийшли з човна, а Камо поплив далі. Чамбар залишився з ним у човні.
***
Розлучимось ненадовго з Камо й подивимось, що робить другий загін юних натураліс тів. який пішов на Чорні скелі.
Добравшись до зубчастої вершини, хлопці прив’язали собі на плечі мішки з соломою, зняли черевики, панчохи, вище колін закотили шаровари і мотузяною драбинкою спустилися в печеру – просто у воду, то звідти виливалася.
Перше відчуття було схоже на опік. По спині пробіг дрож, тіло вкрилося пухирцями- така холодна була ця вода, народжена талим снігом гірських вершин. Але це не збентежило дітей, і вони відважно рушили вперед, освітлюючи шлях слабким світлом електричного ліхтаря.
Бурхливий потік води збивав їх з ніг. Стіни печери, мокрі і слизькі, були ненадійною опорою. Проте діти подолали всі перешкоди. Не зупиняла їх і могутня маса води, що мчала з проходу в глибині печери. Мокрі з голови до ніг, вони нарешті потрапили до другої печери і, побачивши тут острівець сухої землі, зупинилися, щоб перепочити.
– Розумно ми зробили, Армене, – зауважив Грикор, – що розширили цей прохід. Інакше ми залишилися б тут у полоні. Ти, як вчений, дивишся вперед.
– Ви розширили? – спитав Артуш. – То ви з самого початку знали, що добудете воду і вона через цей самий отвір і піде?