Таємниця індіанського острова
Шрифт:
— Це була б не перша ваша помилка, — ущипливо докинув Блор, — якщо вірити пластинці.
Армстронг пополотнів.
— Яка користь ображати один одного, — знову втрутився Ломбард. — Усі ми в одному човні. То й триматися треба разом. До речі, що ви можете нам розповісти з приводу вашої власної справи зі лжесвідченням?
Блор, стиснувши кулаки, зробив крок уперед.
— Не зачіпайте мене, — сказав він нараз охриплим голосом. — Це брудний наклеп. Ви, либонь, не від того, щоб заткнути мені рот, містере Ломбард, але
У Ломбарда брови поповзли угору.
— Мене?
— Так, саме вас. Я був би щасливий дізнатися, чом це ви, виряджаючись у гості, захопили з собою пістолет?
— Це ви хтіли б знати, ви? — спитав Ломбард.
— Так, саме я!
— А знаєте, Блоре, — несподівано сказав Ломбард, — ви не такий дурень, яким здаєтеся.
— Може, воно й так. І все ж як ви поясните наявність у вас пістолета?
Ломбард посміхнувся:
— Я взяв його, бо знав, що можу вскочити в якусь халепу.
— Учора ввечері ви це приховали від нас, — підозріло сказав Блор. — Отже, ви нас обманули?
— До певної міри так, — згодився Ломбард.
— Ну, то хуткіше викладайте, у чому річ.
— Я вважав недоречним переконувати вас, що я запрошений сюди, як і інші гості, — почав Ломбард. — Та насправді це не зовсім так. До мене звернувся дехто на прізвище Морріс. Він запропонував мені сто гіней, за цю винагороду я мав приїхати сюди й бути насторожі. Послався на те, що знає мою репутацію як людини, корисної в небезпечних ситуаціях.
— Ну? — нетерпляче спитав Блор.
— Я все сказав, — осміхнувся Ломбард.
— Та він, певно, не обмежився цим і розповів вам іще дещо, — насторожився Армстронг.
— Ні. Нічого більше витягти мені з нього не пощастило. «Якщо бажаєте — згоджуйтеся, а ні, то ні», — так сказав він. Грошей у мене не було — і я погодився.
Та Блора ця оповідь зовсім не переконала.
— А чому ви цього не розповіли нам учора ввечері? — прискіпувався він.
— Бачте, друже, — виразисто стенув плечима Ломбард, — як мені було знати, чи вчора ввечері не сталося саме те, заради чого мене сюди запросили. Отож я і причаївся, розповів вам вигадану історію, яка мене ні до чого не зобов'язувала.
— А тепер ви не так думаєте? — кинув на нього гострий погляд Армстронг.
— Так, тепер вважаю, що я з вами в одному човні, — відповів Ломбард. Обличчя його потемнішало. — А сто гіней — це той шматочок сиру, з допомогою якого містер Оуен заманив мене у пастку так само, як і вас. Бо всі ми, — висновив Ломбард, — у пастці, у цьому я не маю щонайменшого сумніву! Можу заприсягнутися! Смерть місіс Роджерс! Смерть Тоні Марстона! Зникнення індійчат з обіднього столу! Аякже, в усьому ясно видко руку містера Оуена — але ж де, чорт забери, цей містер Оуен власною персоною?
Знизу долинув урочистий звук гонга, що кликав на ленч.
Роджерс
— Сподіваюсь, ви будете задоволені ленчем. Я подав шинку, холодні язики й наварив картоплі. Є ще сир, бісквіти й консервовані фрукти.
— Чудове меню, — сказав Ломбард, — отже, харчі ще не вичерпані?
— Їжі дуже багато, сер, але все в консервах. Комору вщерть набито продуктами. Дозволю собі зауважити, сер, що на острові це дуже важливо — адже тут завжди існує небезпека бути відрізаними від суші на тривалий час.
Ломбард схвально кивнув. Супроводжуючи чоловіків до їдальні, Роджерс мурмотів:
— Мене надзвичайно турбує, що Фред Нарракотт сьогодні не приїхав. Страх як не поталанило.
— Саме так — не поталанило, — озвався Ломбард. — Це ви добре підмітили.
До кімнати зайшла міс Брент. В руках вона тримала клубок шерсті, який старанно змотувала. Зайнявши своє місце за столом, вона зауважила, ні до кого персонально не звертаючись:
— Погода змінюється. Знявся сильний вітер, на морі баранці.
Повільними, мірними кроками увійшов до їдальні суддя Уоргрейв. Його очі, ледь видні з-під кошлатих брів, метко оглянули всіх.
— А ви непогано попрацювали сьогодні вранці, — сказав він, звертаючись до чоловіків, і в голосі його бриніла злорадна втіха.
Віра Клейторн, засапана, вбігла до їдальні.
— Сподіваюсь, я не примусила вас чекати на мене? — запитала вона. — Я не спізнилася?
— Ви не остання, — відповіла Емілі Брент, — ще не прийшов генерал.
Коли всі посідали круг столу, Роджерс звернувся до міс Брент:
— Накажете починати, мадам, чи зачекати ще трохи?
— Генерал Макартур сидить унизу біля самого моря, — сказала Віра. — Певно, він не почув гонга, до того ж генерал сьогодні ні в сих ні в тих.
Роджерс поспіхом запропонував:
— Я спущуся й скажу йому, що ленч подано.
— Я піду, — сказав Армстронг, — а ви починайте їсти.
Виходячи з кімнати, він чув, як Роджерс казав Емілі Брент:
— Що вам покласти, мадам, язик чи шинку?
П'ятеро гостей за круглим столом будь-що намагалися зав'язати розмову. Різкий вітер стукотів у вікно.
— Насувається шторм, — здригнувшись, промовила Віра.
— Учора з Плімута зі мною в купе їхав якийсь старий, — підтримав розмову Блор. — Він увесь час твердив, що насувається шторм. Разюче, як вони, ці моряки, завбачають погоду.
Роджерс обійшов гостей, зібрав брудні тарілки. Раптом він зупинився посеред кімнати з купою посуду в руках.
— Хтось біжить сюди, — перелякано вимовив він.