Терпкість вишні
Шрифт:
— Нарешті, бо я вже збиралася відбитися від стада, — з полегшенням зітхнула Марія.
Автобус під’їхав і різко загальмував біля нас, збиваючи клуби бурої куряви.
— Ви могли б приїхати вчасно, — зробила зауваження водієві Марія.
— Ну міг би, — визнав він. — Але мені не вдалося. Спробую завтра, — зітхнув він, обдаровуючи нас безтурботним усміхом, променистим завдяки золотим фіксам. — То що? Викурю цигарочку й повертаємося до міста.
Ми зайшли до салону. Крім нас, до автобуса завантажилися троє дорідних жінок у сукнях кольору горошку,
— Ті троє їдуть до міста на гулянку, — визначив Травка. — А та з вусами… може, на депіляцію…
— Коли повернеться той клятий водій? — буркотіла Марія.
— А от і я, — заявив «клятий водій», видряпуючись на своє місце. — Чи всім зручно сидіти? Пристебнули ремені? Готові? То стартуємо.
5.05. Я знову провідала тата. Він виглядав так, наче впродовж тижня не виходив із кухні. Сидів на тому ж самому місці, на якому я його зоставила. І вдивлявся в рівно розкладене кухонне причандалля.
— Ти його бачила, — сказав він. Певно, здогадався з мого виразу обличчя. — Такий сором.
— Може, ти переїхав би до іншого міста? — порадила я.
— Я сподіваюся, що мама схаменеться. Тому хотів би тебе про щось попросити…
— Ну так, я маю виступати в ролі болісного докору сумління. Тільки не знаю, чи це подіє на маму. Вона стала така непередбачувана.
— Принаймні спробуй, — попросив тато й поліз до кишені піджака. — А, до речі. Через ті Кристинчині вибрики я геть забув про тебе. Навіть не знаю, як ти давала собі раду останні місяці.
— Не найгріше, завдяки твоїм переказам.
— Моїм переказам? — Він зробив великі очі, такі ж самі він мусив зробити, коли довідався про мамин роман. — Я не висилав тобі жодних грошей.
7.05. Якщо не тато, то хто? Мама теж цього не робила. Вона сказала про це, коли я відвідала її в новому помешканні (назва «кубло» була б доречніша). А на прощання тицьнула мені в руку кількасот злотих від себе і того її Міська, порадивши купити собі фісташок у меді. Бабуся? Для неї я тільки ще один персонаж із «Крапель кохання». І то епізодичний, бо потрапляю в її поле зору винятково під час нечастих родинних урочистостей. Дядько з тіткою? Це виключено. Вони, напевно, навіть не знають, що я пішла з дому. Тато завжди дбав про позірне благополуччя. Може, Данієль? Мабуть, що ні. Він не посилав би грошей після нашого розриву. А гроші прийшли чи не через тиждень по тому, як я занесла йому книжку. Хіба що він відчуває провину.
— Він не виглядає на такого, хто мав би докори сумління тільки через те, що розчарував якусь там несміливу дівчинку, — опустив мене на землю Ірек, воднораз глибше, ніж завжди, запорпуючись під стіл. Він саме підключав новий принтер.
— Тоді хто? Бо напевно ніхто з наших. Ти ледве зводиш кінці з кінцями, Вікторія так само. Мілька оплачує електрику,
— Їй не спало на думку щось таке прозаїчне, як перекази для голодуючої подруги із сусіднього матраца. Куди простіше зворушуватися над екзистенціальними проблемами молоді з Беверлі-Хілз.
— Тоді я вже й сама не знаю.
— Я тим більше. Якийсь час я підозрював свою бабусю, бо вона любить допомагати іншим. Але це не вона. Вона сказала, що вже спонсорує когось іншого. Здається, якогось юнака.
— Мені спадає на гадку тільки одна особа, — сказала я. — Філіпп. Людина, котра може дати раду будь-якій проблемі.
Змучена думками про переказ, я врешті вибралася до мами, її коханого, на щастя, понесло до лісу.
— Я прийшла з місією, — почала я від порога. — Може, ти ще переглянеш своє рішення…
— Ти говориш, як батько, — перебила вона мене. — Про це немає й мови.
— Тато обіцяв, що зміниться, — боролася я далі. — Він може присвячувати тобі двома годинами на день більше. І ви частіше ходитимете до театру.
— Він і його фантазії, — пирхнула мама. — Він не здатен на щось більше?
— Він сказав, що це мусить довести тобі силу його почуттів.
— Він збожеволів, — розсміялася вона. — Дві години нудних розмов і театр по суботах. Несамовито.
— А чого б ти ще хотіла? — запитала я.
— Не знаю, — стенула вона плечима. — Нехай погортає трохи біографій славетних людей і дізнається, як чоловіки змагалися за кохання жінки. Наприклад, залицяльники Айседори Дункан запрягалися до її екіпажа.
— Якщо тобі це так подобається, — підвищила я голос, — то, може, ти повинна перетворити свого ведмедя на пару гнідих рисаків?
— Ти питала про вказівки для батька, тож я навела тобі приклад, — сказала мама, наливаючи собі до горнятка підігрітого меду. — Хочеш інші приклади?
Я кивнула. Охоче дізнаюся, що подобається моїй божевільній матері.
— Скажімо… О! Чоловік Фріди Кало їв на похороні її прах. Оце і є кохання.
— Але ти ще не померла, — зауважила я.
— Так, і тільки тепер по-справжньому це відчуваю.
— Знаю, ти вже казала. Тільки не знаю, як ти можеш так кривдити тата. Після двадцяти семи років! — витягла я із задньої кишені останній аргумент.
— Теоретично я могла б зачекати з тим рік або два, — визнала мама. — Тільки навіщо? Щоби відсвяткувати золоте весілля?
— Але ти, мабуть, кохала тата! — крикнула я.
— Кохала? — здивувалася вона. — Ми просто зустрілися в кав’ярні. Потім він запросив мене на танці, і якось воно само пішло.
— Але мусить бути якийсь привід, через який ти вибрала саме його!
— Авжеж, — погодилася мама, роблячи черговий ковток. — Зачіска.
— Що зачіска?
— Твій старий мав зачіску, як у Друпі.
А якби він мав зачіску, як у Джеймса Бонда, то що тоді? Мене не було б на світі? Тож хто я така? Прикра випадковість? Жертва моди? І хто такий той Друпі?