Терпкість вишні
Шрифт:
— А потім, — вів далі тато, бавлячись ножиком для сиру, — перед Великоднем вона почала мити вікна.
«Стандартна поведінка перед святами», — подумала я, але не обривала тата.
— Бачила б ти, як вона їх мила, ті вікна. З такою люттю! Мало не розтовкла шиби!
— Може, вона поспішала?
— Може, — погодився тато. — Я навіть зробив їй зауваження, що вона так недбало їх протирає. Що тільки ляпне ганчіркою посередині й біжить далі. Знаєш, що вона мені відповіла?
— Що?
— Чекай, чекай. Я зараз тобі прочитаю… — Він витяг із шухляди синю папку. — Цитую: «Тішся, що я хоч це роблю, бо наступного року вихухаю
— Сильно, — визнала я.
— А на Великдень спекла тільки свій улюблений сирник. «Ти завжди буркотів, що в нас забагато їжі, — пояснила вона, — то нехай нарешті буде по-твоєму». У Велику Суботу подала на стіл колу й соломку.
— Колись, — пригадала я, — вона лякала, що влаштує нам свята на сучасний манер, якщо ми гребуємо традицією.
— Я пам’ятаю. Але я думав, що все закінчиться погрозами.
— І вона навіть не почастувала тебе сирником?
— Послухай, що було далі. Я подивився на ту соломку і не зронив ані слова. А Крися відкраяла собі величезний шматок сирника і взялася його поглинати. Я витримав дві хвилини й запитую: «А для мене буде щось солодке?»
— А мама?
— Спокійно проковтнула й каже: «Спочатку наїсться королева бджіл, а як зостанеться щось для трутня, то я тебе покличу».
— Ну-ну, — сказала я, не приховуючи подиву.
— А потім я знайшов її щоденник.
Він так зашарівся, що я зрозуміла, що він не тільки знайшов, але й прочитав. Я кинула на нього осудливий погляд.
— І що?
— Я знаю, що не повинен був цього робити. Я присвятив цьому цілий розділ у «Вихованні без стресів», дві статті для конференції про загрози для сучасних педагогів…
Ну так, справжній тато. Геній порад і теоретичних розв’язань проблем.
— І що вона там написала? — обірвала я його.
— Візьми прочитай. — Він подав мені ксерокопію уривка з маминого щоденника. Який стосувався її роботи.
«Робота
Протягом п’ятнадцяти років я просиджую той самий брудно-жовтий фотель у відділі кадрів Державної фабрики паприкашів, рахуючи тижні до пенсії. Щодня від сьомої до п’ятнадцятої нуль-нуль. Раніше, о шостій, я прокидаюся з жахом, що це вже все. Що треба виборсуватися з пухового кокона й розпочинати черговий день боротьби за вогонь. Але спершу коротке розігрівання під душем. Коли змиваю рештки сну й мила, надходить час на короткі, хоча й інтенсивні пошуки колготок і чистих черевиків. Потім забава а-ля „Нові риси обличчя за сім хвилин“. Нафарбувавши губи, я вже можу їх розтулити і проковтнути імітацію сніданку (справжній сніданок я споживаю в товаристві так званих товаришок по роботі). Швидко заїдаю вчорашню булку бордовою помадою. Ковток кави — і о шостій тридцять вибігаю з хати. В останню мить залітаю у приміський, і ми мчимо. За зупинку до фабрики швидко дофарбовую недоїдені фрагменти обох губ. Пора виходити. Пунктуально о сьомій я відзначаюсь у списку й нарешті можу вмостити сідниці у своєму брудно-жовтому фотелі. Рівно о десятій перерва на другий сніданок. Булочка й ячмінна бурда, вигадливо названа кавою. О дванадцятій похід до клозету. А ще через дві години ланч, тобто вчорашня булка із сиром й листком прив’ялого салату, запита холодною ячмінною бурдою. Потім напружені розрахунки. Нарешті є! Третя! Ми всі кидаємося до дверей. Можна закреслити черговий день».
Я
— Понуро.
— То спробуй це.
Тато випорпав із течки і вручив мені кілька пожовклих сторінок машинопису.
«Числа
Він познайомився з нею в клубі. Вона сиділа поряд, бавлячись рожевою соломинкою.
— Гарна сукенка, — сказав він.
— Дякую. — Вона не потупила очей і не відреагувала нервовим хихотінням, як усі дівчата її віку.
— Особливо ті цятки. Вони виглядають, наче намальовані, — тягнув він далі.
— Бо вони і є намальовані, — сказала вона. — Фломастером, — додала, спокійно цмулячи свій коктейль.
— А що з ними буде після прання?
— Не знаю. Я подумаю про це завтра.
Через тиждень вона переїхала до нього, а ще через два місяці вони одружилися. Вона була не така, як більшість дівчат. Захоплювала його своїми ідеями. Йому подобалися стіни, розмальовані зеленими ліанами, й важка рибальська сітка, задрапірована на вікні замість фіранки. Він мав дещо сумнівів щодо наклеєного на шиби листя, але вона пообіцяла, що перед зимою його змиє. Якось він повернувся з роботи раніш і захопив її навпочіпки, з пензлем у руці. Вона саме перефарбовувала його улюблений світло-сірий килим. На зелений, під колір ліан. Тоді вони вперше посперечалися. Наступна сварка вибухнула через тиждень. Він уранці квапився на конференцію. Нервово носився по хаті в пошуках своїх окулярів. Знайшов їх урешті в лазничці. І тільки на роботі виявив на склах великі, широко розплющені очі, намальовані водостійкою тушшю. Тремтячим пальцем накрутив номер домашнього телефону.
— Добре, що я тебе застав, — процідив він.
— Щось трапилося?
— Ні, я тільки маю до тебе прохання! Якщо ти вже мусиш щось псувати, то обмежся своїми речами! Мої лиши у спокої! — він поклав слухавку.
Він повернувся додому на кілька годин пізніше, ніж зазвичай. Думав, що захопить її у сльозах чи набурмосену. А вона лягла спати. Отак просто, начеб нічого не сталося. Але вона вже більше ніколи не торкалася його речей. Що не означало, що покинула нищити свої. І весь час про щось забувала: покласти цукор, вимкнути світло, перекрити газ. Через рік спільного життя він став втрачати терпець. Чимраз частіше робив їй зауваження і критикував на кожному кроці.
— Чому ти зіпсувала всі свої помади? Знаєш, скільки вони коштували?
— Я хотіла створити свій улюблений колір.
— Ти вже, здається, проводила подібні досліди з парфумами, — він сховав обличчя в долонях і зітхнув. — Чому ти не можеш бути, як усі?
— А що означає „як усі“?
— Нормальною, звичайною!
— Тобто пересічною?
— Тобто такою, котра не малює на стінах і не експериментує з косметикою, бо для цього є хіміки! — закричав він.
— І що ще? — тихо запитала вона.
— Хіба ти не розумієш, що поводишся, як дитина? Пишеш на дзеркалі, тнеш дорогі сукенки!
— А що я маю робити? Ти ходиш на роботу, а я? Цілий день сиджу в тому великому порожньому домі сама як палець. День у день, від світання до смеркання! Скільки можна витріщуватись у вікно або читати книжки?
— У тому великому порожньому домі, як ти кажеш, є багато занять. Поки я заробляю, ти могла б вимити вікна чи зварити порядний обід. Скільки разів ти спекла пиріг, не забувши додати борошно? Скільки разів тобі вдалася печеня?