Терпкість вишні
Шрифт:
Я поверталася додому пішки, проводячи кінчиками пальців по стінах кам’яниць. Навіть не відчула, як стерла подушечки до крові. А поза тим усе спокійно.
Сьогодні Травка врешті збагнув, що Марія оголосила війну чоловікам. І таким чином утратив останні ілюзії стосовно їхнього спільного сонцесяйного майбуття.
— Ти казав, що твій батько — волоцюга й філософ! — виплюнула вона із себе, пережовуючи булочку із сезамом.
— Я казав? — здивувався Травка. —
— Ну власне! А я думала, що він мандрує світами в пошуках сенсу життя! — Марія для різноманітності потягнулася до кренделя з маком.
— Ти хочеш зустрічатися зі мною чи з моїм старим? — розізлився Травка.
— Із жодним із вас, — випалила Марія, — бо нарешті зрозуміла, для чого існують чоловіки!
— Для чого? — зацікавлено запитала я.
— Для того, щоб міняти пробки, тягати важкі торби, ходити до пивниці по слоїки і потім їх відкорковувати! — перелічила вона. — І звісно, багато заробляти.
— Супер, — похвалила її Мілька, розвалившись на Травчиних золотавих подушках. — Гібрид електрика зі скарбницею й вантажником.
— Я помітила вплив твоєї тітки, — зауважила Вікторія, забираючи з-під Маріїного носа тарілку з кренделями. — А колись ти нарікала, що вона дрібна міщанка.
— Колись, — зі зневагою форкнула Марія. — Це було колись.
— Що ти їй сказав? — допитувалася Мілена. — Окрім того, що зробив із неї посміховисько перед босом «Ікеї»?
— Нічого! — божився Травка. — Тільки те, що зав’язав із травкою. І взагалі з наркотою.
— І справді, — зауважила Вікторія. — Тебе вже тиждень не супроводжують випари.
— А мені вже тиждень чогось бракувало, — озвалася Мілена. — А я не знала, чого саме.
— То вже знаєш, — зітхнув Травка, нервово скубаючи ліву брову. — А я нарешті знаю, що Марія анітрохи не збирається повторювати історію Маріанни. Мабуть, я мушу її розлюбити. Тільки от як це зробити?
— Що він такого тобі сказав? — діставала Марію Мілька. — Окрім того, що виставив на посміховисько в «Ікеї»?
— Нічого, — присягнула Марія. — Тільки те, що зав’язує з наркотою. Він вирішив жити винятково коханням.
— Хіба це погано?
— А хто мене буде утримувати? Хто зароблятиме на мої артистичні пошуки? І різноманітні, ще не виявлені захоплення?
На це питання ми не потямили відповісти.
— Я думала, що коли ти сама ширяєш у верхньому шарі атмосфери… — нарешті обізвалася Мілька.
— Певно, що ширяю, але це не означає, що мій хлопець повинен мене наслідувати, — пояснила Марія. — Нехай зостається на землі, щоб сплачувати рахунки.
— Ну і вилізло шило з мішка, — підсумував Ірек. — Тобто так звана артистична натура Марії.
— А може, Марія має
— Якщо Травку влаштує такий розклад.
— А тебе?
— Якби я закохався, то хтозна. Але для себе самого я цього не хочу. Може, з погляду людей успіху я і є невдахою, але мені чомусь не хочеться ганяти спортивною тачкою й захаращувати апартаменти дорогим мотлохом.
— І ти ніколи не мав такої спокуси?
— Коли я маю спокусу, то закидаю у «відик» фільм із вісімдесятих років або який раніший. Помилуюся на меблі з попередніх епох, кутасті тачки й неоковирну музичну апаратуру, сьогодні таку смішну й нікчемну, а тоді вершину марень. І мене зразу попускає. Не варто вбивати заради предметів, які колись смішитимуть наших дітей.
— Я тобі заздрю, Іреку, — зітхнула я. — У тебе все так упорядковано і ти знаєш, що в житті важливо.
— Якби я знав, то не мусив би втікати у світ віртуальних потвор.
Ми сиділи в Ірековій кімнаті, завзято сперечаючись, де б то провести довгі вихідні, коли зателефонував тато.
— Ну то один день позаду, — сказала я, намагаючись сховати за спину тремтячі долоні із забинтованими подушечками. — Тато просив, аби я приїхала. Він хоче серйозно поговорити.
— Може, нам поїхати з тобою? — озвався Ірек, шпортаючись у шнурах під столом. Знати, фокус із непригвинченою стінкою корпусу йому не вдався.
— Ні, йдеться про маму. Схоже, вона дуже змінилась. І тато непокоїться.
— То повертайся швидше, бо ми помремо з туги, — крикнув Ірек.
За годину я сиділа в рідній кухні. А тато навпроти мене. Якийсь блідіший і дрібніший, ніж три місяці тому.
— Я вже й сам не знаю, з чого почати… — Він нервово розкладав за розмірами кухонне причандалля. Спершу ополоник, потім ніж для хліба, ніж для м’яса, відтак кілька виделок і ложок, а насамкінець ножик для сиру.
— Може, з того, коли ти помітив тривожні зміни?
— Надто пізно, — буркнув він. Окинув заплаканими очима кухонне причандалля й поправив середню виделку.
— Тобто коли саме? Півроку тому? — не вгавала я. Бо пригадала собі нетипову мамину поведінку на Різдво.
— Вперше, здається, на свята. Пам’ятаєш Святий вечір у Мар’яна? — Я кивнула. — Такий сором. Але це була тільки увертюра до справдешнього концерту, — зітхнув він. — Потім, на День святого Валентина, вона подарувала мені «Сто років самотності» Маркеса. Я повинен був здогадатися, що тут щось негаразд, судячи з назви.
Він повинен був здогадатися вже п’ять років тому, коли одержав на Валентина «Драстуй, смутку». А потім почергово: «Ласкаво просимо до мавп’ячого розплідника», «Будинок духів» і «Смерть прекрасних сарн».