Терпкість вишні
Шрифт:
— Один із представників італійської естради, так само, як Аль Бано, Пупо й Макароні, — перелічив Ірек. — Я знаю, бо моя бабуся була колись поведена на цьому стилі.
— Схоже, моя мама теж. І тільки тому вийшла заміж за тата. Я й сама вже не знаю, ким я, власне, є, — бідкалась я.
— Бачу, що ти маєш таку ж дилему, як Данні з фільму «Пірл Харбор», — зітхнув Ірек, шукаючи на стільниці планку пам’яті. — Він висловився так: «Я і сам уже не знаю, ким насправді є. Виглядаю, як
— Вражаюча скромність. — Я вже уявила, як говорю, що виглядаю, як герой.
— Ну, ти уявляєш, він міг би одержати Оскара за абсурдне нагромадження патетичних текстів. Але взагалі-то, це не повинно нас дивувати. Як сказав Воннеґут устами одного зі сво’іх персонажів, чи не в кожному фільмі та такій іншій продукції приховано висновки, що війна — це пекло; проте вона необхідна, аби зробити з хлопця справжнього мужчину.
— Цікаво, — буркнула я, крутячи в руках журнальчик для фанатів комп’ютерних ігор.
— Ну, у Курта є ще крутіші тексти. Моя сестра могла б тобі багато зацитувати, бо вона його велика шанувальниця.
— Я не це мала на увазі, — заперечила я.
— А що?
— Те, що, коли цитуєш чужі думки ти, мене це анітрохи не дратує. Ти називаєш автора… а крім того, я не відчуваю, що ти хизуєшся.
— Хизуюся? Чим би то?
— Тим, що ти його читав і що подужаєш відтворити фрагмент тексту. У випадку Данієля все навпаки, ти і сам знаєш.
— Може, справа не в цитатах, Вишне. Може, ти просто шукала якийсь привід.
Я маю важливе завдання. Ні, йдеться не про склеювання друзок, на які перетворився шлюб моїх батьків, а про звичайні батьківські збори в Мілошевій школі. Він благав мене про це цілу суботу.
— Розумієш, Кісточко, — потер він червоні від квіткового пилку очі,— мене останнім часом трапилося кілька «четвірок». А знаєш, що це означає для дитини, визнаної геніальною?
Знаю. В ліцеї я збиралася вчинити з такого приводу самогубство, проковтнувши упаковку вітаміну С. Усе обійшлося болем у шлунку й сечею лимонної барви.
— Я виправлю ті «четвірки», — запевнив він. — Але не хочу зараз шокувати маму. Особливо тому, що вона готується до чергового підвищення по службі і дуже хвилюється.
— Напевно, ти розповідаєш усе це мені не просто так, — здогадалась я.
— Йдеться про батьківські збори. Один-єдиний разочок.
— І за кого я маю себе видавати?
— Ні за кого. Наша «кера» не вимагає довгих пояснень. Коли вона прочитає моє прізвище, ти просто скажеш «Є», і цього досить. Потім вислухаєш кілька дурнуватих зауважень, забереш табель з оцінками — й по всьому.
Ну як я могла не піти? Поїхала до тієї школи зразу після пари з основ викладу абсурдних поглядів. Дещо запізнившись, забігла до класу й усілася за першу парту, бо всі інші зайняли стурбовані
— Ти за кого прийшла? — Хлопець із сусідньої парти штрикнув мене ручкою.
— За Мілоша Янечко, — шепнула я якомога тихше, щоб не привертати уваги вчительки.
— А я за Асю Вітовську. Підтягую її з фізики. Батьки вже півроку за кордоном, а бабуся не може, бо йде на засідання клубу любителів ігуан.
— А я за батьків Пйотрека Мацейки, — озвалася дівчина, що сиділа позаду нас. — Він схопив кілька «четвірок» і боїться реакції свого амбітного батька.
— Я можу попросити тиші? — мовила класна керівничка, окидаючи нас стомленим поглядом заслуженого педагога. — Отож вітаю всіх присутніх і… — зиркнула вона на годинник, — перейдемо до конкретики. Може, прочитаємо список і я зразу видам табелі? Адамський Войтех.
Із-за другої парти під вікном підвелася невисока брюнетка.
— Є.
— Добре, — буркнула керівничка, ставлячи помітку у своєму нотатнику. — Що ми тут маємо… Підробляв записки від батьків, розбив акваріум із вуалехвостами. Гроші повернув. І все. Наступний: Бондар Марек!
— Є, — озвався бородатий чоловік. Нарешті чийсь батько, хоч певності й немає. Може, Бондар Марек відправив на збори сусіду?
— Добре. Зауважень немає, — сказала вчителька, а представник Марека так зітхнув, що аж ворухнулися папери на столі. — Цибуляк Анна. Немає? В такому разі наступна: Дубель Домініка!
— Цікаво, що накоїв мій підопічний, — шепнула дівчина, яка сиділа зі мною за партою. — Хоч би тільки не платити за якийсь там акваріум.
— Моя взимку зліпила сніговика на шкільному ґанку, — озвався репетитор Асі Вітовської. — А замість морквини застромила аркушик із написом «Директор».
— А мій Пйотрек дав у газеті оголошення про кастінґ до реаліті-шоу, і о восьмій ранку під школою зібрався такий натовп, що довелося скасувати перших три уроки, — зітхнула жертва Мацейки.
— Дорогі батьки, я і справді прошу тиші, — гукнула класна керівничка, аж ми скулились, як першокласники. — Дякую. Янечко Мілош.
— Це я, — бовкнула я, підводячись з крісла, — тобто є.
— Добре. Що ми тут маємо…
Я відчула себе, як учень, який чекає на так зване допоміжне питання. Таке питання зазвичай допомагає вчителеві дійти справедливого рішення і вліпити «двійку».
— Мілош дуже іронічний. Задає злостиві питання. А на прохання дати щоденник відповідає: «Це не має сенсу, прошу пані, бо моя мама не читає зауважень, а я з роками перестав сприймати критику».
Червона від сорому, я схопила табель і пішла до своєї парти. Коли трохи охолонула, переглянула оцінки. Три «четвірки» серед моря «двійок» і «трійок». Поза тим, я виявила кілька «одиниць». Ну, начувайся, Мілоше!