Терпкість вишні
Шрифт:
— Поступлю ще кудись. Ну подивися, Вікі. Та права якась жовта.
— І ти можеш тепер думати про колір своїх литок? — здивувалася Марія.
— Я волію думати про це, ніж про своє безнадійне становище.
Я купила велетенський оберемок конвалій та слоїк меду і, долаючи відразу до Ведмедя, пішла до мами. Вручила їй квіти й мед.
— Це для… ну знаєш, такий відповідник люльки злагоди, — заклопотано почала я і зразу перейшла до привітань. — Ну то всього найліпшого, справжнього щастя і…
— Ти не мусиш
Хвилину ми стояли, сплівшись у ведмежих обіймах. Я щойно тепер усвідомила, наскільки мені цього бракувало впродовж останніх місяців. Її дотику. Цікавих карих очей, тепер значно більших, ніж торік. Спрацьованих від прибирання рук. Навіть мовчання.
— Ти зробила стару зачіску, — сказала я.
— Ти читала мій щоденник?
— Тато мені показав. Він дуже потерпає.
Чи повинна я була це казати?
— Я знаю. Але нічого не можу з тим вдіяти. Пропонувати дружбу в такій ситуації трохи незручно. Якщо впродовж чверті століття нам не вдалося навіть заприязнитися.
— Ти могла б спробувати повернутися, покохати його знову…
— Моя дорогенька, життя не складається так, як хотіли б сценаристи «мильних опер». Я не повернусь і край.
— Йому буде нелегко.
— А хто сказав, що завжди повинно бути легко й зручно?
— Він казав, що йому дуже тебе бракує.
— Нехай винайме прибиральницю, куховарку й садівника. І раз на тиждень вмикає телевізор, — випалила мама, цмулячи з кухля карамельне пиво. — Вишне, хіба ти не можеш погодитися з тим, що я більше не хочу так жити?
— Я працюю над тим, але… ти так нас усіх шокувала.
— І подумати тільки, що якби не твоя бравурна втеча, я й надалі припадала б порохом у нашій понурій вітальні.
— Ну і я не помилилася. — Мілька хляпнулася на кухонне крісло. — Сьогодні мене попросили забрати папери з універу.
— Може, я спробую щось залагодити. — Філіпп дійово виконував свою роль Спеціаліста зі Складних Справ.
— Уже пізно. Я забрала документи. Принаймні відпадає стрес через літню сесію.
— Чим я можу тобі допомогти?
— Насамперед перестань так метушитися по кухні, бо це діє мені на нерви, — форкнула Марія.
Філіпп одразу всівся й узявся скубти церату.
— Що я можу зробити, Міленко?
— Найліпше, якщо ви всі дасте мені святий спокій, — гаркнула вона. — А особливо ти, Філіппе.
— Справді?
— Так, я хочу, щоб ти нарешті звідси забрався! Він тут буде мене жаліти й побиватися над моєю долею!
Філіпп мовчки вийшов, човгаючи ногами, як Чарлі Чаплін.
— Терпіти не можу, коли хтось мене жаліє, — пояснила свій вибух злості Мілена.
— Ми знаємо. — Травка поплескав її по плечі. — Але що тепер? Може, виберемося на прогулянку чи до кіно?
— Не хочу, — покрутила вона головою. — Я й кіно — це не найліпше поєднання.
Спочатку вона купує квиток і вже на вході до залу переживає перше розчарування: відстань від екрана. Або замала (це
Коли вона врешті добирається до свого місця, то виявляється, що: а) перед нею всівся здоровезний зашмарканий неандерталець зі свіжою хімзавивкою (стиль «африканська спека», поширений в американських поліцейських бойовиках середини сімдесятих); б) ліворуч примостилося двійко експертів, котрі бачили цей фільм сімнадцять разів, а тепер прийшли увісімнадцяте, щоб із випередженням розповідати всім довкола найцікавіші моменти й фінал; в) праворуч приземлилася ватага зголоднілих підлітків, котрі впродовж усього фільму сьорбатимуть колу, хрупатимуть попкорном і соломкою й шарудітимуть пакетиками в пошуках китайського драже; г) позаду неї розташувався перкусіоніст-неврастеник, котрий нагадуватиме про свою напругу ритмічним постукуванням у Мільчин фотель і безпосередньо в її вразливі нирки;
ґ) на її місці сидить молодик із гладко виголеним черепом і грубим золотим ланцем замість краватки. Молодик, який не любить зізнаватись у помилках. Навіть таких дрібних, як погано прочитаний номер ряду.
Мільці врешті вдається відвоювати свій фотель. І навіть вибороти одне з билець під лікоть. Вона занепокоєно чекає на початок фільму. Після півгодинного блока галасливих реклам можна нарешті зануритися в іншу реальність. І тоді починається.
Другий ряд: дражливе хихотіння двох збуджених гімназисток, котрі вперше прийшли до кіно з хлопцем.
Дев’ятнадцятий ряд: хтось забув вимкнути мобільний телефон і катує увесь зал мелодійкою із «Зоряних воєн».
Восьмий ряд: якась пані скаржиться товаришці й сусідам на свою агресивну матір, байдужого шефа й заздрісних білих мишей.
Мілена перестає слідкувати за подіями на екрані, зосередившись на самотній боротьбі з нещадним збіговиськом дикунів. Намагається сичати й гмикати, за що вислуховує зауваження від сусіди з пухнастою хімзавивкою. Потім удається до невербальної зброї й заморожує поглядом кількох найближчих сусідів. Але за кілька хвилин сусіди знову стукають у крісло, шарудять пакетиками й плямкають, поглинаючи жирний попкорн. Мільці залишається змиритися з оточенням чи демонстративно вийти, не чекаючи на фінал, про який вона і так устигла дізнатися завдяки доброзичливим сусідам ліворуч.
— Ну а поза тим, є ще одна причина: у половині нових фільмів знімалася Ніколь Кідман. А в другій половині — Джулія Робертс, — додала вона.
Мілька не виходить із хати. Годинами поспіль просиджує в кухні, апатично втупившись у телефон.
— Може, зателефонуй до нього сама, — порадила я.
— Я не буду набиватися знавцеві жінок.
— Якби він був знавцем, він з тобою не зустрічався б, — потішила її Марія, як завжди, доречно.