Терпкість вишні
Шрифт:
— І немає шансів повернутися, Вишеславо? — упевнився тато.
— Ні, і насамперед тому, шо я цього не хочу.
— Це добре. Я від самого початку знав, що КАША — це одне велике непорозуміння. Тепер ти спокійно можеш вступити на СНОБ.
Сьогодні я чекала на Ірека, щоби переповісти йому подальшу інформацію про ситуацію вдома і в околицях, коли до кухні хлопців завітала висока струнка білявка з очима сарни. Малина.
— Але й спека, — простогнала вона і важко впала на кухонний
— Хіба ти не могла їхати трамваєм? Або автобусом?
— Я намагалася, — зітхнула вона, відгортаючи пасма вологого від поту волосся, — але був такий тлум, що я геть розкисла.
До всього зла, яким так і кишить це місто, біля пошти сіло троє дівчисьок-підлітків. А ти ж знаєш, які ті дівчиська.
Я кивнула, мовляв, знаю, але Малина все одно мені пояснила:
— Їх усе смішить. Хихочуть, бо падає дощ. Бо встигли заскочити в останню мить і не можуть знайти квиток. Регіт на весь автобус.
— Ага, — встигла сказати я.
— Я от усе думаю, невже і я була такою, як вони?
— Можу тебе запевнити, що не була, — озвався Ірек із нетрів коридора. — Що цього разу сталося?
— Мій науковий керівник нарікає на бабусину ворожбу. Каже, що в ній замало конкретики.
— То додай йому яскравих деталей. А що з коханням? Теж криза?
— Нічого, і це починає мене турбувати.
— Починає? — форкнув Ірек. — Я вже два роки чую, що ти чекаєш на кризу.
— І чимдалі більше нервуюсь, Іреку. Навіть думаю, що повинна піти першою.
— То й піди. Спробуй трохи побути сама.
— А якщо він потім не захоче миритися? — зойкнула вона. — І я зостануся зовсім сама? І вже нікого не знайду і буду самотньою бабусею?
— Не будеш. Замовиш собі в Японії електронного песика, який уміє лащитися, гавкотіти й прибігає на поклик. Схоже, він робить фурор в американських будинках лагідної осені. Старенькі від нього в захваті. Я бачив по телевізії.
— Фантастична картина, — буркнула Малина. — Краще скажи, що мені робити, й ходи нарешті сюди, замість никати по коридору.
— Ну, я вже тут, просто мусив поскладати взуття. Привіт, Вишне.
Я обернулася й нарешті побачила Ірека в усій красі. Переді мною стояла жива копія Рейнарда, тільки що з яснішим волоссям, з-під якого виступали шпичасті вуха ельфа. «О Боже», — подумала я, але сказала тільки одне:
— Привіт.
— Чому ти мені не зізнався?
— Спочатку я не був певен, що це ти. Ну розумієш, ти мала заколоте волосся й була вся заляпана багнюкою. Поза тим, — додав він, — з Нового року і твого дня народження в мене зосталися досить імлисті спогади.
— А потім?
— А потім, коли я впізнав тебе за голосом, мені було якось незручно. Бо здавалося, що ти не в захваті від мого вигляду.
— Ти від мого теж, — парирувала я.
— Я ніколи не виявляю захвату.
Якби я тільки знала, що вже місяці поспіль балакаю з копією Рейнарда.
— Я не маю короткої гривки.
— Я не про зачіску, а взагалі. Погляд. Обличчя. Силует. І цей магнетизм.
— Припини, бо я зашаріюсь. Я не терплю компліментів. Просто ненавиджу! Ну хіба ті, що стосуються мого інтелекту.
— Добре, я буду говорити тільки про твій IQ, — пообіцяв Ірек. — Бляха, телефон. Певно, Малина.
— Привіт, — кивнув він на знак того, що телефонує сестра, і ввімкнув «спікер». — Що знову трапилося?
— Нічого, а що могло трапитися?
— У твоєму випадку могло, ти ще не дзвонила до мене з гарною новиною.
— Ну, завжди мусить бути той перший раз.
— Ти заручилася?
— Гадаєш, це все, про що мріє інтелігентна невротичка напередодні тридцятки? — пирхнула Малина.
— Тоді я вже нічого не розумію, — капітулював Ірек.
— То я розкрию тобі очі. Останнього разу ти питав, чи є щось таке, що справило б мені радість. То я скажу тобі, що є!
— Ну?
— Увігнуті пупки знову в моді.
— То й що?
— А я останні п’ять років переймалася, що в мене не такий пупок, як у зірок MTV.
— Жартуєш! Невже ти хотіла б мати кулю завбільшки з абрикос? Ти й справді забагато дивишся телевізор.
— Але я вже більше не переймаюся. Бо нарешті маю щось таке, що на хвилі моди. Пупок!
— Вона така поверхова чи така закомплексована?
— Друге. Весь час думає, що затовста, забридка і має надто тонке волосся. Зрештою, воно і є тонке, так само, як і в мене, на превеликий жаль.
— А її хлопець нічого з тим не робить? Я, звичайно, не про волосся.
— Я здогадався, — відказав Ірек. — Він намагався. Останнього разу ми витягли Малину на Ринок і наказали їй рахувати всіх гарних дівчат. За годину вона знайшла чотирьох.
— Ми бавилися в це з Мількою тиждень тому в садку біля Гродської. І нарахували стільки ж чоловіків.
— І що? — запитав він, не приховуючи занепокоєння.
— Я ніколи не думала, що люди такі бридкі.
— Це вплив телебачення. А зокрема, музичних програм. Людина думає, що світом ходять самі секс-бомби обох статей, а потім опиняється на вулиці і не вірить власним очам!
Нам знову вдалося витягнути Мільку на вулицю. Цього разу до ближнього скверика. Там на нас мав чекати Філіпп. І він чекав, згідно з обіцянкою, яку дав Іреку. Цей уже мені Ірек. Він здатен шокувати жінку не тільки в День студента. От уже три дні не грав у «Diablo», а замість цього вибрався зі мною на довгу прогулянку. А почувши історію Філіппа, узяв справи у свої руки і просто до нього зателефонував.