Терпкість вишні
Шрифт:
— Філіпп буде сьогодні в садку «Алхімії», — повідомив він, поклавши слухавку. — Тепер тільки треба занести туди Мілену — й готово.
Він, як завжди, мав рацію. Мілена, побачивши Філіппа, спочатку недовірливо призупинилася на тротуарі. Ми вже думали, що вона обернеться на п’ятах і піде. Але тієї самої миті в її очах спалахнули маленькі ліхтарики надії.
— Ніколь Кідман не належить до мого типу жінок, — почав Філіпп, підводячись від столика. — А тим паче Джулія Робертс. Моїм типом є ти.
— Справді? —
— Без жодних сумнівів, я кажу те, що думаю. Я такий, — упевнено кинув він, і тільки досвідчене око помітило б ознаки хвилювання. У цьому весь Філіпп. Для Мілени він і надалі мусить удавати Сильного Чоловіка з Вестерну.
— Якщо так, то вибач мені, — подала вона йому долоню на знак злагоди.
— Це ти мені вибач, що я таке тобі намолов і що ти через мене страждала, — зворушився Філіпп, але зараз же опанував свої емоції й випалив: — Ну якщо ми все з’ясували, переходимо до наступної справи. Ви маєте лише два, максимум три дні, щоб подати папери. Я дізнавався в адміністрації.
Ми маємо тільки один день. Двадцять чотири години, щоб дійти якогось рішення. Рішення, від якого може залежати все наше життя.
— Я починаю вагатися, а чи не спробувати ще раз на СНОБ, — зронила я, глумлячись над шкірками на великому пальці лівої руки. — Е, ні-і-і. Це тільки коротка мить слабкості й рештки впливу мого тата. Господи, що б його вибрати?
— Я на вашому місці спробувала б вступити на мистецтвознавство, — запропонувала Марія. — Потім ви заснуєте галерею і будете пропагувати моє малярство.
— Ми думали, ти станеш акторкою, — здивувався Травка. — Ти з таким запалом розповідала про роль Попелюшки.
— Мене вже попустило, — сказала Марія, не перестаючи розчісувати волосся. — Це була миттєва забаганка. Тепер я таки вирішила стати маляркою. Вихлюпну на полотно свій біль і любовне розчарування.
— А якщо по правді, то що сталося? — не вгавав Травка. — Бо я не вірю, що ти з власної волі відмовилася від сценічної кар’єри.
— Нічого не сталося, — збрехала Марія.
— Марисю, адже ти знаєш, що рано чи пізно правда вийде на яв.
— О’кей, тоді я вам скажу, — рознервувалася Марія. — Той режисер виявився клятим пустобрехом. Так само, як гуру і половина чоловіків на тому клятому світі.
— Так я і думала, — озвалася Вікторія. — Бо який режисер тягає на собі стільки золота? Хіба що режисери попсових відеокліпів.
— Він ніякий не режисер! Хіба що власного заплутаного життя! — гаркнула Марія.
— А як ти дізналася? — допитувався Травка.
— Випадково. Вчора Ірек показував мені знімки в комп’ютері. І раптом серед фоток Тома Круза я виявила дядька в білому шалику на тлі якогось пам’ятника. Запитую, хто це, а Ірек відповідає, що це його батько. «Я не знала, що він режисер», — кинула я, на що він вибухнув сміхом і каже: «Бо він ним не є. Зате він обдарований місячною фантазією».
Марія
— Я теж так думаю, — визнала вона врешті й витерла очі. — То куди ви, зрештою, будете вступати?
Залишилося кілька годин. А ми ще й досі не дійшли рішення. Наразі намагаємося зважити поради зичливого оточення.
— Хоч би що ти вибрала, це завжди можна змінити, — це мама, — а тому не нервуйся. Бо воно цього не варте. А Місько саме підказує, що ви можете вступити на лісівництво чи охорону довкілля.
— Ідіть на філософію, — запропонував Травка. — Візьмете в мене всі конспекти й підручники. Велика ощадність часу та грошей.
— Тільки не вступайте на мій факультет. Вони напродукували спеціалістів з управління на двадцять років уперед, — це Малина. — Шкода тільки, що в цій країні немає чим управляти.
— Не обирайте медицину, хіба що маєте бажання долучитися до ста тисяч зневірених лікарів, — це Болек.
— Не вибирайте дошкільне виховання, — це Вікторія. — Я працювала на канікулах у дитсадочку, і повірте мені: росте справжнє покоління потвор.
— Не вибирайте право, — це Єндрек, — хіба що котрась із вас має прізвище Потебенько.
— Може, все ж таки цей СНОБ? — це відомо хто.
— І що? — Мілька обірвала повне напруги мовчання.
— Повна плутанина, — зізналась я, обгризаючи шкірки зі вказівного пальця. — Нам зостається лишень одне: вдатися до методу виключення.
— Я теж про це думала. Тож до діла.
Це не може бути щось таке, що вимагає золотих рук чи точного мислення. Ані щось таке, що вимагає оселитися поблизу Яґеллонки. Ані щось таке, що відбирає понад сорок годин на тиждень. Воно не повинно славитися комизливими викладачами і ще комизливішими секретарками.
— Усі факультети ними славляться, — зауважила Вікторія.
— Ніби так, але на деяких є винятково комизливі, — обізвалася Мілена. — Але я вже, здається, знаю, що вибрати.
Я, здається, теж, — додала я.
— Ти думаєш про те саме?
Я кивнула.
— Ну ясно. Це єдиний можливий вибір.
Схоже, що такого ж рішення дійшло понад тисячу абітурієнтів. Тож припадає по двадцять охочих на одне місце. Нічого дивного, що ми дуже нервуємось. І зубримо від світання до смеркання. Намагаємося заповнити лакуни знань із суспільствознавста (фе!), політики (страхіття) і польського культурного життя (цього, на щастя, небагато). Ірек із Філіппом закидають нас тоннами конспектів, книжок і тестів на інтелект. Тільки чи вистачить цього, щоб удвох подолати сорок суперників?