Терпкість вишні
Шрифт:
ЛІТО
За кілька днів ми перебираємося до порожнього будинку на передмісті. Хлопці вже засклили вибиті шиби, вишурували підлогу й помалювали стіни білою фарбою. Травка хотів пофарбувати їх у зелене (колір надії). Але ми цитьнули на нього, що немає часу на колористичні експерименти.
— Приїде Марія, то щось нахляпає, — потішив його Ірек.
— Я передчуваю, що вона нарікатиме на стан віконниць. — Травка показав на перехняблені від старості і краківських дощів дерев’яні рами. —
— Спокійно, — потішив його Філіпп. — Восени зашпаклюємо їх старою ковдрою, потім заллємо монтажною пінкою, і буде тепло, як в іґлу.
А тепер ми завершуємо пакуватися. Цього разу ми допомагаємо Вікторії. Мілька визнала, що не можна весь час використовувати мовчазну меншість. Навіть якщо вона не протестує, бо одержала у спадок від предків гени спокою й смирення.
— Клятий світ. — Мілька зиркнула на гори пакунків, які захаращували нашу кімнату. — Коли я була не в солярії, то більшість свого часу присвячувала зубрячці і розпаковуванню скринь, запаковуванню скринь, перевезенню скринь, життю серед скринь і пошукам нового місця для старих скринь. Невже так і виглядає справжнє життя?
На думку Болека, воно виглядає значно гірше.
— Більш як половина моїх пацієнтів весь час поневіряється по утках. Винаймає, піднаймає, вселяється нелегально, ночує у притулках, лікарнях і таких інших місцях, — тягнув він, під’їдаючи в нас розмоклі палички, свій улюблений смаколик. — Властиво, якщо добре замислитися, то мало хто і справді має свій куток. А навіть якщо і має, це не триває надто довго. Бо людину зараз же спостигає інфаркт, притулок для літніх людей, корисливі онуки чи податкова інспекція. І вони повертаються на старт. Мене от тільки дивує, чому дехто витрачає стільки енергії, щоб заволодіти бетонною коробочкою.
Мене це не дивує. Мешкати вкупі чудово. Тільки от ці переїзди. Якби я мала власну бетонну коробочку, то могла б забути про приземленість і зайнятися чимось глибоким.
— Ти говориш цілковито, як Марися, — підсумувала Вікторія.
Ну то я могла б зайнятися чимось поважним і амбітним. Наприклад, наукою.
— Ти говориш, як твій старий, — скривилася Мілька.
До речі, щодо нього. Він перестав телефонувати, відколи я категорично заявила, що не повернуся на СНОБ. Я також не палала бажанням спілкуватися. Збиралася написати листа, але забракло часу й мотивації. Тільки візит хазяїна хати активізував у мені такі поклади люті, що я вхопилася за перо. Тобто за клавіатуру.
Спочатку мусило бути кілька коротких сухих фраз, але я розігналася і в результаті набазграла битих п’ять сторінок не дуже коротких, але безумовно прикрих речень. Я виплеснула в них усю злість і жаль через руйнівні вчинки мого тата. У запалі порівняла його із зловорожим лордом Вейдером, який нищив усе піднесене й шляхетне, а також із мстивою Поппі (у версії, знайомій нам із романів Сенкевича). Із осоружним Саруманом Білим, злочинним професором Моріарті і кількома
Через кілька хвилин пожаліла про свій вибух. Але було вже пізно.
Ми саме закінчили перевозити лахи. За допомогою Єндрекового «малюка», себто найпопулярнішої вантажної таксівки в Польщі. Змучена пересуванням скринь і повторюванням ідіотских визначень, я повернулася до справи, яка муляла мене от уже кілька тижнів. Хто є отим таємничим благодійником?
— Я можу попросити бабусю, щоб вона розкинула карти. Може, випливуть якісь підказки, — запропонував Ірек під час прогулянки Краківським парком.
— Класно, я радо дізнаюся, хто це.
— А кого ти підозрюєш? — Він підскочив угору й зірвав галузку з квітом дикого бузку. Бешкетник.
— Кількох осіб. Насамперед Мільчиних батьків. Потім, мабуть, Філіппа. Щоправда, в нього в самого не найліпше з фінансами, але зі своїм спритом він міг би залучити якихось спонсорів.
— Здається, я ревнивий, — зізнався Ірек, намагаючись надати цьому зізнанню безтурботного звучання.
— Лишися того, біля тебе він не має шансів, — заспокійливо сказала я і смикнула його за задовгий рукав блузи.
— По правді, я волів би почути про свої очі, які палають як вогонь. Але і це добре.
І це говорить фанат «Саги про Форсайтів», де герої висловлюють свої пристрасті за допомогою незначного поруху брови чи танцювальної пісеньки, недбало виконаної на старому піаніно.
— Якщо чесно, то ти не мусиш нічого казати, — Ірек глянув мені просто у вічі. Невже читав у моїх думках? Або здогадався з поруху брови? — Я знаю, що ти відчуваєш. А я відчуваю те ж саме.
Звідки Ірек знає, що це саме я? Звідки я знаю, що це саме він? Звідки Травка знає, що це саме Марія? Звідки певність Мільки? Філіппа? Моєї мами?
Я можу відповісти тільки за себе. І скажу, як жінка, котру запитали, чому вона час од часу готує шість баняків борщу: «А бо так! І по всьому!»
— Скільки ми маємо часу?
Я зиркнула на годинник.
— Якихось півгодини, наскільки я зараз здатна визначити годину. В мене трясуться руки, як осикові гілки на вітрі.
— А мені від нервування сверблять ясна, — поскаржилася Мілена. — Останній раз так було на випускних у школі.
— Може, побалакаємо про щось приємніше? — запропонувала я, розтираючи замерзлі пальці.
— Добре. Ти вже знаєш, хто виступав у ролі святого Миколая?
— Маю деякі підозри, але нічого певного. Ірекова бабуся сказала, що Миколай — це чоловік і що все з’ясується в серпні.
— Ну то мусимо почекати, — зітхнула Мілька, трохи розчарована. — Боже, хто це дзвонить о такій порі?
Я побігла до дверей та одержала чудернацьку посилку від мого тата. Навчальний фільм.
— Хоч подивися, — сказала Мілена, обсмикуючи блакитну спідничку до колін. — Побачимо, що він вибрав.