Терпкість вишні
Шрифт:
— Ви обидві перебільшуєте, — втрутилася Вікі. — Філіпп — звичайний хлопець. Може, він бовкнув про ту Кідманшу, бо хотів тобі сподобатися?
— Я теж так думаю, — підтримала я Вікторію. На жаль, нічого не могла додати, бо Філіпп просив зберегти нашу розмову в таємниці. Він сказав, що сам у всьому розбереться.
— Може, — буркнула Мілька. — Мені плювати. Мені на все плювати. І я нічим не переймаюся. Навіть тим, що від учора перестала бути студенткою. Нарешті я вільна.
Це прозвучало дуже понуро. Так понуро, що якийсь час ми
— Ти так і сидітимеш біля цієї погризеної церати, — озвалася зрештою Марія, — коли надворі така погода?
— Я не люблю сонця, волію лампи в солярії.
— Але йдеться не тільки про сонце. Поглянь на ці дерева, дикий бузок, розквітлі каштани!
— А чого це ти така життєрадісна, га? — зацікавилася Вікторія.
— Бо надворі весна! — відказала Марія. — А окрім того, я зустріла вчора того режисера. Того самого, що пропонував тобі роль у «Попелюшці».
— Того в білому шалику і з перснем?
— Цього разу без шалика, зате з перснем і товстим браслетом.
— Фе-фе, — підвела брови Вікторія. — Фраєр.
— Ти хочеш послухати чи волієш стьобатися? — кинула Марія, стираючи усмішку з блідого обличчя. — Ну так от. Я сиділа вчора в парку, готуючись до іспиту, коли він усівся поряд і запитав, чи я вже виступала колись на сцені. А потім сказав, що мріяв саме про таку кандидатку на Попелюшку.
— Очевидно, що з численних казок братів Ґрімм чувак знає тільку ту єдину, — буркнула Мілька, усміхаючись лівим кутиком уст, достоту, як сам майстер Болек.
— Може, й так. Головне, що він узяв мої координати та пообіцяв зателефонувати на початку червня. Якщо все буде гаразд, ви побачите мене на сцені ще до кінця вакацій. І що? Ви раді?
Казкові Маріїни перспективи не справили на Мільку жодного враження. Вона і далі висиджує в кухні, навіть перестала дивитися на телефон. Я вирішила діяти і пополудні попрошкувала до універу. Вистояла чергу до секретаріату й нарешті дісталася до найважливішої персони на факультеті. До секретарки. Вона саме закінчила видаляти кутикули на нігтях. Зосереджена на тонкій роботі, ледве кинула на мене оком.
— Я прийшла забрати свої документи, — ляпнула я.
— Що? — обурилася вона. — Отак просто?
— А що я повинна принести?
Шампанське? Шоколадні цукерки? Великий флакон лаку для волосся?
— А ти була в декана? З’ясувала свою справу?
— Я вже нічого не збираюся з’ясовувати, — випалила я. — Я хочу свої документи! І то негайно!
Секретарка обірвала свій манікюр і без слова наблизилася до шафи. Хвилин п’ятнадцять порпалась у стосах течок. А я чекала, трясучись від хвилювання. Ще мить — і я втечу. Не витримаю.
— Прошу! — жбурнула вона течку на стіл. — Отут розписатись. І бувай здорова.
— Ну і навіщо ти це зробила? — буркнула Мілька.
Ми сиділи втрьох на лавочці під каштаном. Вікторії вдалося намовити
— На знак солідарності. Тепер ми пливемо в одному човні.
А поза тим із мене було досить зустрічей у коридорі з одним асистентом. Гадала, що звикну, та, очевидячки, я вже не така гнучка, як колись.
— Назустріч водоспаду, — знову буркнула вона. — А звідти на дно.
— Ну а ще я хочу провчити свого тата, — гнула я далі, не зважаючи на понурі Мільчині коментарі. — Може, до нього нарешті дійде, що він накоїв.
— Рідко коли до когось доходить. — Поряд із нами хляпнувся Болек, наперед потиснувши нам долоні. — Ти щось зблякла, Міленко, відколи я тебе востаннє бачив.
— Ти теж доволі блідий, — зауважила Вікторія.
— Це ненадовго. Влітку я маю закупити кварцеві лампи для нашої амбулаторії.
— Серйозно? — пожвавилася Мілена.
— Ну. Були скарги, що ми лякаємо пацієнтів, особливо дітей. Директор хоче врятувати нашу репутацію в очах хворих. Звідси рішення про закупівлю кварцевих ламп. Ви повірили? Дівчата, — кинув він нам осудливий погляд, — нашій лікарні не вистачить навіть на автозасмагу.
— Ага, — підсумувала Мілена. І це все.
Болек уважно до неї придивився.
— Ну-ну.
— Вона вже кілька днів у такому стані, — прояснила справу Вікторія. — Ти міг би їй якось допомогти?
— Міг би, — кивнув він, бавлячись обгорткою від льодяника. — Можу взяти її до свого пацієнта Матюшки. Чоловік дев’ять років по інсульті і може вимовити тільки одне дієслово: «робиться». На питання, що в нього болить, він п’ять хвилин поспіль торочить: «робиться, робиться, робиться». І то з такою інтонацією, наче вимовляв би нормальну фразу. Напевно не усвідомлює, що з ним щось не те.
— Для нього це, мабуть, щастя, — втрутилась я.
— Для нього напевно, а от для родини…. — зітхнув він, складаючи з обгортки маленький літачок. — По годині перебування в Матюшки людина тішиться, що може вийти назовні. І вповні цінує своє звичайне життя.
— То відвези до нього Мільку, — попросила Вікторія. — Нехай почне цінувати своє.
— Взагалі-то можна, — глянув він на свій літачок, — тільки навіщо? Хто сказав, що ми мусимо усміхатися двадцять чотири години на добу? І хто сказав, що стан задоволення ліпший, ніж стан смурної задуми?
Мілена й надалі перебуває у стані смурної задуми. Вікторія згадала про наближення сесії й погнала до бібліотеки. Марія нарешті провідала свою тітку, нишком сподіваючись на невеличку матеріальну підтримку. А я поїхала до тата розповісти про те, що кинула універ. Цього разу він сидів у своїй кімнаті, редагуючи статтю про непорозуміння в подружніх стосунках. Я постукала, увійшла і зразу перейшла до суті. Якби я була така відважна й стійка півроку тому… Але, може, без досвіду останніх місяців я й надалі була б зацькованою мишкою, яка вміє тільки несміливо всміхатися.