Тореадори з Васюкiвки
Шрифт:
Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.
– Та пiшли! – каже Книш. – То хтось балується.
– Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? – загукав Бурмило.
Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: «Цс!» Та було вже пiзно.
– Тут! – писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.
Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.
– Го-го! Дак це ви?! Голубчики! – розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. – Що я тобi
Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:
– Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..
– Ех, ви… ш-шмаркачi! – нареготавшись, сказав Книш. – Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.
Роздiл XII
«Не зви мене бiльше – Ява, зви мене – Кукурузо!»
Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.
У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей – сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу – тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.
Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.
А дiд Салимон каже:
– А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
– Та його ж не було в селi, – пiдкидає Гриць Чучеренко.
– А де ж? – «дивується» дiд Салимон.
– Таж у кукурудзi блукав… тиждень чи два.
– Гга-га-га! – реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:
– Ми недавно компаси одержали… Не треба?
– Га-га-га!
– Го-го-го!
– Ги-ги-ги!
– От хлопцi!
– От артисти!
– I кiна не треба!
– Ге-ге-ге!
– Гу-гу-гу!
Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:
– Привiт кукурузнику!
– Здоров, козаче!
– Наше вам вiд королеви полiв!
Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.
Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму «Тарас Шевченко» (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.
I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах – уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках… Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй – вулицею…
Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться,
Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку – вiн до мене якраз намiрявся.
– Здоров, Павлушо! – серйозно-серйозно сказав вiн. – Я до тебе.
– Здоров, а я до тебе!
– Попрощатися йшов, – одвiв убiк очi Ява.
– Що, посилають кудись? – здивувавсь я.
– Та-а! – махнув рукою Ява – Зовсiм з дому тiкаю.
– Куди?!
– На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.
– Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.
– Буває. То ти не знаєш.
– Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.
– А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?
– А що?
– У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих…
– Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: «Ги-ги… ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться – два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають – плавнi горять. Приходить: «Ху, – каже, – натопив. Тепер у селi тепло буде». Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села – так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.
– Невже хочеш пропасти, як Гунька? – повторив я.
– Не припаду, – впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. – От жив же чоловiк на безлюдному островi – i нiчого Не пропав.
– Що за книжка? – питаю.
– «Пригоди Робiнзона Крузо». Читав?
– Не пам'ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?
– Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.
– Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.
– Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.
Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її – свинство.
– I надовго ти збираєшся на той острiв?
– Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, – зiтхнувши, сказав Ява.
– Ого-го! – аж рота роззявив я. – Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти…
– Що ж поробиш, – знову зiтхнув Ява.