Тореадори з Васюкiвки

Нестайко Всеволод Зіновійович

– Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що – забув оту таємничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув?

Ява враз почервонiв, наче я його спiймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться од своєї затiї. Але вiн сказав:

– Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець смiливий, сам впораєшся. I станеш знаменитим. I про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору… А я не можу тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка… та ще й ця

кукурудза. Через кiлька днiв приїде мати i… хоч на край свiту.

Я зiтхнув.

– А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiдуєш.

– Нi, раз я вирiшив – усе!

– А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острiв тiкати. Так це ми в дитинствi бiльше й не побачимось? – з вiдчаєм сказав я. – З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибi вам!

Ява, зморщивши лоба, дивився на мене – щось мiркував. I, помовчавши трохи,сказав:

– Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острiв. I приїжджатимеш iнколи… Робiнзон теж не зовсiм один був. Потiм вiн урятував дикуна П'ятницю i удвох з ним жив. Так що…

– Виходить, я буду в тебе дикуном, – уже веселiше сказав я – Вiн, значить, герой… А я, значиться, дикун. От Кукурузо!

– Та Крузо, а не Кукурузо! Робiнзон Крузо.

– То вiн був Крузо, а ти – Кукурузо. Якраз пiдходяще для тебе iм'я. Пiсля вчорашнього…

– А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене бiльше Ява, зви мене Робiнзон Кукурузо. Хай так i буде. Домовились?

Так Ява перестав бути Явою, а став Робiнзоном Кукурузо Видно, на роду вже йому було написано носити вигаданi iмена.

Так що запам'ятайте добренько, далi я зватиму його Кукурузо.

Роздiл XIII

Шукаємо острiв

– Так ти що – сьогоднi хочеш уже й утекти на острiв? – спитав я.

– Ех, який ти бистрий! «Сьогоднi!» – розсердився Кукурузо. – Треба ж спершу вибрати пiдходящий безлюдний острiв, а тодi вже тiкати.

– А що там вибирати? Висадився на будь-який i живи.

– Тобi – звичайно. А менi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв жити. Думаєш – легко?

– Та я хiба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?

– Трохи згодом. Через годину. Як дiд у сiльмаг пiде.

– А що ти взагалi дома скажеш, як тiкатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги пiднiмуть. Шукатимуть Я собi уявляю!

– Звичайно ж, я не скажу: «Дорогi родичi, я тiкаю вiд вас на безлюдний острiв. Бувайте здоровi. Пишiть». Це ж комедiя. Нiхто ж так на безлюдний острiв не тiкає. Матерi й тату взагалi нiчого не доведеться говорити. Вони в Києвi. А дiдовi я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тiтки Ганни у Пiски пiду. Там же i Яришка зараз гостює. Щось вигадаю… Щоб панiку не пiднiмав.

– А потiм що? Як мати приїде i як довiдаються, що ти зник?

– А менi що – хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ятаєш, три днi шукали, а потiм кинули. I нiчого. Тепер рiдко хто й згадує. Так i мене… – тут голос у Кукурузо затремтiв. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гiрка йому. I вiн поспiшив перевести розмову на iнше: – Головне; острiв треба хороший надибати. Щоб i мiсце рибне було, i дичина щоб…

– А ти й рушницю братимеш?

– Аякже. У Робiнзона було навiть кiлька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б'є, як скажена. Навiть краще дiдового «Зауера».

Це

вже Кукурузо перебiльшував. Та я не став сперечатися – хлопець на двадцять вiсiм рокiв на острiв тiкає, хай потiшиться. Торiк дiд подарував йому на день народження берданку i почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався i своєю одностволкою, i тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому i теж мрiяв про рушницю, але в мене її не було.

В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i у двiр вийшов дiд Варава. Глянув сердитим оком на нас i сказав:

– Я у сiльмаг на хвилинку. Глядiть менi тут!

– Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека яка, – прохальним тоном сказав Кукурузо.

– Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! – буркнув дiд i, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо.

– Нiчого, пiдем, – тихо сказав вiн. – Я знаю ту «хвилиночку». Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають, не менш.

Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човнi в плавнi (скiльки разiв їздили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого нiякої пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до рiчки крадькома, весь час озираючись. I жодним путящим човном не скористалися. Хоча всi вони були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати їх – тут i мого батька човен був, i дiдових Варавиних аж троє (довбанка i двi плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний острiвець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нiчия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так i не зробили пiдводного човна i на якiй тонув Ява. Ми її пiсля того зашпаклювали, просмолили, i вона хоч i пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же пiд човном лежало довге потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн i не помiтив – у нього в сараї щось з десяток весел валяється: i короткi – для довбанки, i довгi – для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормi (або й на носi) i то з одного боку, то з другого пiдгрiбаєш. Тому й весло довге. Так гребти – вмiти треба. Як не вмiєш, можеш тiльки – беркиць! – i годуй ракiв. Ну, ми з Кукурузо змалку вмiли – нам не страшно.

– Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, – сказав Кукурузо.

Одiпхнулися ми й поїхали.

Обiгнули острiвець – i вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо – хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак. Гребе тихо, обережно – пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, нiж треба, – разi – i човен уже носом в очерети залiз. Од-пахайся потiм назад, виймай носа – морока! Добре гребе Кукурузо – нi разу в очерети не вгнався.

Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора – геть до самого дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як риби шмигляють. Iнтересно!

Все далi й далi заглиблюємося ми у плавнi. Несподiвано за поворотом вiдкрилося широке плесо. Гладiнь – анi зморшки. Бiлi й жовтi лiлiї розкиданi – як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають. Вгледiли нас – i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне плесо. Аж гульк – метрiв за двадцять – наче й не вони, а iншi…