Тореадори з Васюкiвки
Шрифт:
Знову ми в стружку заїхали.
Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-ш!
Качки пролетiли.
Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають над нами.
– От би рушницю! – каже Кукурузо.
– Ага, – кажу я.
Пливемо.
– Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, – гiрко мовив Кукурузо.
– Тьху! – плюнув я в той бiк.
Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) – як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: «Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що
I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком – є виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омиває острiв.
– Здається, воно, – сказав Кукурузо. – Давай пристанемо.
– Давай, – з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.
Ми пристали.
Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля – на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, – качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, – у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вiтами землю пiдмiтає I без куреня вiд дощу сховаєшся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.
– Курiнь я тобi поможу зробити, – сказав я, – ти ж знаєш, як я куренi роблю.
По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.
На обличчi в Кукурузо було вагання:
– Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.
– Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, – заперечив я. – Не можна ж точно копiювати.
Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.
Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
– Всi двадцять рокiв простоїть – гарантiя! – впевнено сказав я.
Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова «хвилиночка» вмiла розтягуватись до кiлькох годин.
– Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, – сказав Кукурузо – Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…
– Значигь, вирiшив уже завтра? – спитав я.
– Аякже… Ти що! Через кiлька днiв мати приїде…
Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.
– Перш за все ложку, – вiн витяг з буфета щербату дерев'яну
Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.
– Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, – заспокоїв я його.
– Чаю? – вiн покрутив у руках цибик з чаєм. – Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один…
– Лiхтарика не забудь. Згодиться, – нагадав я.
– Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.
Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:
– Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.
– Що вiн – жонглював ними, чи що? – здивувавсь я. – Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.
– Ти дуже розумний! – розсердився Кукурузо. – Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив – не переч!
В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.
– Ов-ва! – спокiйно вимовив дiд. – Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на мiсце! Двоєшник!
– Та я нiчого, – замимрив Кукурузо. – Я… я… хотiв показати йому, яка в нас сокира добра… замашна… вiн каже, що в них краща… Еге ж, у нас краща, дiду?
Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати.
– Ху! Мало не засипались! – уже за клунею видихнув Кукурузо. – I як ми не почули його крокiв!
Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi кроки чути здаля. Дiд ходить, як на лижах, не вiдриваючи нiг вiд землi: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде.
Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця по чорнотропу дiд може прочовгати отак кiлометрiв п'ятдесят —i хоч би що.
Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорюємо, як краще перетягти все необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати i ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемнiє, вже я (щоб Кукурузо був у дiда на очах i не викликав пiдозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра…
Роздiл XIV
Робiнзон Кукурузо висаджується на безлюдний острiв
Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий: пiвнi спiвають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився бiля тину i пiдглядаю у шпарку, що робиться на подвiр'ї в мого друга.
Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на зиму), i сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища – ну, то нiчого, на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв'якiв накопано повну жерстяну банку з-пiд бичкiв у томатi (я слово «бички» закреслив i написав олiвцем «черв'яки», вийшло «черв'яки в томатi»). I харчiв цiла торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.
Тепер лишилося одне – вiдпроситися в дiда.
Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля нього й канючить.
– Дiду!
– Га?
– Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски.
– Одчепись.
– Дiду!
– Га?
– Так я пiду.
– Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Двоєшiшк!
Помовчали трохи. Потiм знов.
– Дiду!
– Га?
– Менi з вами скучно.
– Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти?
– Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я її скiльки не бачив.