Троє на Місяці
Шрифт:
— Для природознавчого музею будуть, — пояснив він і замовкг задумавшись. “Перший вихід на Місяць можна було б вважати навіть дуже вдалим, якби Незнайко не попався до рук невідомих. Але Незнайка в цьому винуватити не можна: він урятував нас із Граматиком, відволік на себе; увагу циліндроголовця. Де ж тепер шукати його? Якщо це справді пірати, про яких стільки жахливого розповідають на Землі, то від них марно сподіватися добра… Аби вони тільки чого не зробили Незнайкові…”
Схил був невисокий і досить пологий, проте Граматик аж упрів, доки вибрався нагору. Йому бракувало
— Я так і думав, — ніби з-за гори долинув до нього Капітанів голос. — Наш корабель стоїть он на заході, освітлений сонцем. Недалеко, з півкілометра буде. Граматику, як ти?
— Нічого, добре. Ходімо швидше, — переборюючи кволість, промовив Граматик.
Рівною місциною йти було, звичайно, легше. Тільки дихалося важко та місячний пил був слизький, ковзалися в ньому ноги. Граматик стиснув руки в кулаки, аж вони змокріли від поту, і ступав так, ніби долав останні метри в півкілометровому кросі.
“Треба швидше дістатися до корабля, хай Капітан іде шукати Незнайка, бо інакше він мене не залишить”, — підганяв себе Граматик.
А корабель ніби відпливав від них. Здавалося, цілу вічність вони йдуть, а відстань до нього наче й не зменшувалася. Нарешті останні кроки — десять, п’ять, два. Граматик прихилився до драбини, щоб не впасти. Скло в шоломі запотіло. В очах усе розпливалося.
— Ти зможеш сам піднятися в корабель? — крізь шум у вухах пробився до його свідомості Капітанів голос.
— Зможу.
— Постривай, забери ось камінці і пробірки з пробою, давай покладу тобі до кишені… Ми з Другом підемо в розвідку, кисню в мене годин на чотири вистачить, а ти відпочинь… Тільки перед тим, як відкривати забороло, перевір, чи тиск у кабіні не впав… Ну, бувай.
Граматик, притискуючись грудьми до драбини, поволі поповз нагору. Коли він був уже в шлюзовій камері, Капітан ще гукнув йому навздогін:
— І поїж, не чекай мене. Я мабуть, не…
Три (пуд), два (острів), чотири (вузол), три (слово), два (екран), півтора (кілометр), чотири (робот), два (незнайко), три (опудало), чотири (учасник), два (стіл), півтора (рядок), чотири (ярус), два (озеро).
Ключ. Розкрий дужки. Випиши спочатку іменники із закінченням – а, потім — із закінченням – и. З перших букв прочитаєш два слова, сказані Капітаном.
XXV. Погоня
Капітан ішов попереду, за ним, ледве встигаючи, біг шестиногий Друг.
Стежка лежала перед ними, наче пунктирна лінія, кривулясто проведена тушшю по зіжмаканому обгортковому папері. Це чорніли тіні в заглибинах слідів, залишених ними під час
Капітан поспішав. А його думки то ширяли на далеку чудову Землю, яка бузково світилася в нього перед очима, то вертілися навколо останніх, не зовсім зрозумілих подій.
Добре, що вирішили без Оксани летіти на Місяць. Тут не тільки важко, а й дуже небезпечно. Переборювати природні труднощі не страшно, навіть приємно. Будь-які каверзи природи люди врешті-решт розгадують і повертають собі на користь. Але підступи піратів, навіть розгадані, не можуть принести нікому ніякої користі. Бо вони породжені зневагою до всіх інших людей. Щоб порозумітися з природою, треба знати її закони. А які закони в піратів? Грабуй, бери, убивай, знущайся із слабшого… Проте доведеться повоювати з ними, щоб визволити Незнайка…
На обрії виткнулися чотири зубці. “Це ті гори, які ми з Граматиком бачили, — подумав Капітан. — Крайня зліва — Біла гора. Очевидно, кудись туди циліндроголовий робот і потяг Незнайка”.
— Друже зараз нам треба звернути трохи ліворуч, — сказав Капітан. — І добре пильнуй, щоб не потрапити до роботів. Бо хто знає…
— Розумію тебе, Капітане, — відповів пес, підіймаючи вище голову й розглядаючись довкола.
Тепер перед ними лежала чиста, незаймана місячна поверхня, на якій вони залишали мережку слідів.
На Землі, у Келеберді, уже пізній вечір… У лозах витьохкують солов’ї. Лине бузковий запах над селом…
— Зліва попереду на камені бачу предмет, який ворушиться, — раптом перервав Капітанові роздуми Друг.
Хвилю перед тим Капітан ковзнув був оком по тому камені, навіть відчув якусь підсвідому тривогу, що тут щось не так, але не зміг затримати на ньому свого погляду, який мимохіть потягнувся до рідної Землі. І тепер Капітан миттю знайшов цей камінь серед інших каменів, розкиданих на поверхні Місяця. Він був ніби двоповерховий: на камені-основі лежав ще один камінь, так само притрушений місячним пилом, під яким, проте, вгадувалися обриси ніби космічного ранця.
“Може, це випадковий витвір природи. Адже бувають камені, подібні до людських голів, до вершників, до тварин… Але якби цьому каменю додати голову, він був би схожий на космонавта. Пояс, ранець, плечі є, бракує тільки голови…”
Верхній камінь зненацька хитнувся з боку на бік. Навіть посунувся трохи. І знову застиг непорушно.
Що за мара? Землетрусу ж не було, бо він би відчув коливання грунту, а камінь ворушиться… Це все-таки не камінь, це якась істота! Ну, й густо ж населений Місяць: то циліндроголовий робот, то безголовий космонавт…
— Друже, — якомога тихіше обізвався Капітан до пса, — нам треба з двох боків обійти цей камінь, щоб визначити, що це таке. Ти заходь з півночі, я — з півдня…
— Слухаюся, Капітане.
Капітан тепер не спускав очей з підозрілої істоти, дедалі більше розрізняючи на ній окремі деталі скафандра. Коли підійшов ближче, то побачив навіть рукав, а потім (чи це йому тільки так здалося?) — і шолом.
І нараз до нього долинув спочатку нерозбірливий, а потім зовсім виразний голос: “Земля в небезпеці… Земля в небезпеці…”